Іван Ковтун - Азіатський аероліт

Неясний задум грабунку Азіятського Аероліту, що несподівано виник тиждень тому, за сім днів остаточно оформився до дрібниць. Усе розраховано й враховано. Потрібні лише гроші. На початку Ерґе порішив було відверто розповісти свій задум Ляйстердові й поділити з ним всю майбутню здобич. Але ось тут, біля дверей, цей план несподівано здався дитячим і наївним, і Ерґе відкинув його.

Інженер привітався й сів поруч Ляйстерда на важке шкіряне крісло. Міліонер схилився з крісла й щипцями торсав вугілля в комінкові - голий його череп продовгуватої голови вилискував проти вогню брунатним відблиском і здавався мусянжевим.

Порпаючи вугілля, він говорив фамільярно рівним хрипкуватим голосом:

- Гадаю, друже, сьогодні ми остаточно розв’яжемо нашу справу? Так?

Прислухаючись до рівного без інтонації голосу, що так не пасував піднесеному настроєві й нервовому напруженню, Ерґе обняв неспокійний, межуючий з забобоном, острах.

Він же про головне й не подумав. Головне ж це Ляйстерд, його гроші, від нього залежить фактично все, бо ті грошики, що можна взяти за продаж патенту - мізерні.

Ерґе почав хвилюватись. Терпкий холодок овіяв усе тіло й здалося, що на цей раз - може, вперше в житті - він не зможе зберегти на обличчі маску спокою й непорушности. Ще трішечки, й він може стати смішним і жалюгідним.

Ляйстерд, не почувши на своє запитання відповіді, підвів голову.

- Так... звичайно, - нетвердо відповів інженер.

Легке здивовання майнуло в очах міліонера. Щось непевне говорить друг.

Що ж таке?

- Власне, розв’язувати нічого, - наважився, нарешті, Ерґе. - Я хочу вам подарувати свій винахід.

Ляйстерд нашорошився. Дивно! Надзвичайно дивно! Неймовірно!

Ерґе зібрав рештки сил і, не спускаючи очей з лиця Ляйстерда (що слідкував за ним, як боксер на рингу за супротивником), уже байдуже додав:

- Але в мене одне запитання, вірніше два. Перше, скільки вам дають прибутку за рік, скажімо, п’ятсот тисяч доларів. Припустімо - нових п’ятсот доларів.

Ага! Ляйстерд уже розумів Ерґе, але інженер цілком опанував собою й посміхаючись, сказав далі:

- Друге питання. Ось, припустимо, я - Ерґе - звертаюся до вас за сумою в п’ятсот тисяч доларів і даю вексель, що за рік повертаю вам готівкою рівно мільйон доларів. То чи дав би містер Ляйстерд таку суму?

Ляйстерд сидів у кріслі, простягши ноги до вогню, й мертво дивився на інженера водянистими холодними очима. Згодом стулив вії, загадково усміхнувся.

- Нащо дорогому Ерґе така сума? Секрет?

- Так. Я дістаю п’ятсот тисяч доларів, зникаю рівно на рік. За рік повертаюсь до Нью-Йорку в призначений термін, вношу на біжучий рахунок містера Ляйстерда, припустимо, в Національному банкові, рівно мільйон доларів.

Ляйстерд гостро подивився на спокійне лице інженера й жартома кинув:

- Оскільки я зрозумів, мій друг затіває надзвичайну щодо масштабу авантуру?

- О, нащо так грубо, - також жартома одказав Ерґе. - Хіба містеру Ляйстерду не до вподоби це слово? На мою думку, у наш час авантура те ж саме, що пригоди лицаря за часів середньовіччя.

Ляйстерд нічого не сказав і знов нахилився з щипцями до комінка.

Ерґе дивився на блискуче тім’я, брижасту товсту шию й думав: «дасть чи не дасть, дасть, не дасть».

Хвилин за дві (Ерґе здалися вони годинами) Ляйстерд розвіяв важку й напружену мовчанку.

Не відриваючи зору від комінка, він промовив як і раніше спокійним голосом:

- Згода. Я приймаю ваш подарунок і заборговую вам п’ятсот тисяч доларів. Вам, звичайно, друже, готівкою?

* *

*

Сорокіну приємно залоскотало м’ясисті неохайні ніздрі почуття поживи. О, Сорокін знає, де чим пахтить. Пахтить, безперечно, зараз грішми. І Сорокін нашорошено, як вірний пес, готовий до послуг, - вдивлявся в лице Ерґе.

Везе чортовськи Сорокіну! Як же - сам інженер Ерґе, якому заздрять усі емігранти, якому сам Ляйстерд тисне, як рівний рівному руку - потрібує його послуг. Більш того, він сам подзвонив до нього, сам нагадав за гроші й закликав побесідувати до себе в кабінет.

Повітря й те, здається, пахтить грішми. І не маленькими! Сорокіну набігає повен рот слини, він жадібно ковтає її, і в очах йому мерехтять веселкові кольори доларів.

Ерґе, сховавшись у пахучий дим гавани, як крізь серпанок з усмішечкою вдивлявся в лице Сорокіна й захоплено думав:

«Який прекрасний витвір холуйства й мерзоти. Дійсно, Господи, ділам твоїм несть кінця».

- Я, Сорокін, бажав би з вами побалакати про одну серйозну, поважну, навіть почесну й відповідальну справу, - почав, нарешті, Ерґе, спокійно, нарочито суворо підкреслюючи кожне слово, - мені здається... що ви... може, єдина людина... серед нашої еміграції, з якою можна... побалакати з приводу цієї справи.