Остап Вишня - Мисливські усмішки (збірник)

– А то, бачте, я сам натягнув на кота заячу шкуру й посадив біля телеграфного стовпа, на дорозі, де мав іти той бідолаха-бухгалтер…

– Та й це ще не все! – додасть Пилип Федорович. – Одного разу ми прикололи шпилькою до вбитого зайця папірця з написом: «За що ви мене вбили?!» та того зайця й посадили під кущем і спрямували на нього короткозорого бухгалтера. – Він – бах! Заєць – беркиць! Підбігає, а там такий на записці заячий докір! Що сміху було!

…А чи не пореготались би ви з оповідання одного старенького дідуся, як він колись, бувши молодшим, не мав рушниці, а завжди додому з качками приходив.

– Як же це так?

– А так! Отам на плесі завжди качки є! От я на острівець перепливу та в очереті й заховаюсь. Знаю-бо, що обов’язково хтось із мисливців туди прийде сидячих бити. Коли так: бачу – підкрадається, підкрадається… Б-бах! А я в очереті як закричу «Врятуйте!» Ну, він зразу драпала, бо, думає, убив когось чи поранив! А я тоді роздягаюсь, качечки позбираю і додому…

…Покотилася зоря. Булькнув у воду водяний щур… Закахкало спросоння криженя… Писнула очеретянка… Десь далеко прогув паровик…

Сіріє…

– Фіть-фіть-фіть! – прорізало повітря чиря…

– Б-бах!

Перший постріл!

Полювання відкрито!

Був такий славнозвісний орнітолог Мензбір, який на підставі багатолітніх спостережень і наукових досліджень остаточно визначив, що дикі качки, крім базару, водяться ще на лугових озерцях та по очеретах і тихих-тихих плесах, по річках-колисках смарагдової Батьківщини нашої радянської…

…Словом, ви поїхали на лугові озера, на очерети й на тихі-тихі плеса.

Само собою розуміється, що ви берете з собою рушницю (це така штука, що стріляє), набої і всілякий інший мисливський реманент, без якого не можна правильно націлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку, консерви, огірки, помідори, десяток укруту яєць і стопку… Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече…

Їдете ви компанією, тобто колективом, так – чоловіка з п’ять, бо дика качка любить іти в супову каструлю з-під колективної праці…

У вагоні (чи на машині) зразу ж ви почуєте:

– Е, черт! Стопку забув! Ви взяли?

– Взяв!

– Ну, як будемо вкупі, позичите! А залишусь сам, – доведеться з «горлушка»!

«Горлушком», за мисливською термінологією, зветься та частина мисливського човна, що на морських суднах має назву «право руля».

Дика качка любить убиватись тихими-тихими вечорами, коли сонце вже сковзнуло з вечірнього пруга, минуло криваво-багряний горизонт, послало вам останній золотий привіт і пішло спать… Це ввечері… А вранці дика качка зривається шукати вашого пострілу рано-рано, тільки-но починає на світ благословлятись.

Звуться ці часи у мисливців «зорьками» – вечірньою й ранковою…

В ці часи ви чуєте і над собою, і перед собою, і за собою, і праворуч, і ліворуч шум – свист качиних крил!

Ви і сюди – бах! І туди – бах! І отуди – бах!

Ах, незабутні хвилини!

На вечірню зорьку ви спізнились. Це обов’язково… Запізнення на вечірню зорьку – це мисливський закон. Виходячи ще з дому, – та що там виходячи! – ви ще напередодні знаєте, що на вечірню зорьку ви обов’язково не встигнете, от через це саме ви, в день виїзду на полювання, ще зранку все вкладаєте, ще зранку ви щось забуваєте, і в час од’їзду ви вибігаєте з хати, летите чи то на вокзал, чи до машини, на запитання знайомих «Куди?» – кидаєте: «Спішу, щоб на вечірню зорьку спізнитись», і галопом далі…

Словом, спізнились… До озерця ви підходите вже тоді, коли качки «повиключали мотори», почистили зуби, зробили на ніч фізкультурну зарядку з холодним обтиранням і, поклавши на водяні лілеї голови, полягали спать…

Але ви з цього не печалуєтесь, бо поблизу кожного лугового озера є чи ожеред, чи копиці пахучого-пахучого сіна… Ви йдете до ожереду й розташовуєтесь… Ви розгортаєте сіно, простеляєте плаща, лягаєте горілиць, дивитесь на чорно-синє глибоке зоряне небо і відпочиваєте… А відпочиваючи, думаєте.

Ну, думайте собі на здоров’я, а ми будемо до ранкової зорьки готуватися…

– Ну, що ж, товариші, давайте звечора приготуємось, щоб зранку не вовтузитися, а зразу за рушниці й по місцях. Де ж це… стопка? Прохав же покласти!

– Що, нема?

– Нема!

– А я взяв! Я поклав собі за правило: приїжджаю додому, а її в рюкзаці прив’язую, щоб не забути. По-моєму, не так нервуєшся, як рушницю забудеш!