Герберт Веллс - Як моя матуся сходила на Пік Смерті

Щодо мене, то я пройшов, як снігоочисник, і приземлився раніше від матусі, хоч летів і повільніше за неї і, може, без такої грації. Зате з більшою гідністю. Крім того, по дорозі я куди більше побачив. І все ж таки політ був досить стрімкий. Не встиг я перевести дух, як матуся промайнула над краєм скелі і зникла в повітрі.

Весь політ до тієї миті, коли я вибрався з прірви, нагадував скажений спуск із гори на санках, а ще це було мов уві сні.

Колись я гадав, що падати, мабуть, дуже страшно. А виявляється — анітрішечки! Я ладен був летіти в тому сніжному хмаровинні хоч і цілий, тиждень, так спокійно було мені на душі. Я мав тоді таке відчуття, наче вже помер і все, що тепер діється, втратило будь-яке значення. Ні, мені було не страшно, анітрохи. Зате ніщо й не заважало. Гуп! Ми на щось наскочили, і я вже думав, що зараз розлечуся на гамуз. Але нас просто перекинуло на нижню частину вкритого снігом схилу, та ще й так круто, що на мить ми мовби аж зупинилися. А тоді знов покотилися вниз.

Тепер я бачив уже мало, бо вся голова в мене була заліплена снігом — з-під нього стриміли тільки мої ноги. Одне слово, така собі напівсидяча поза. Зненацька я полетів повільніше, потім знову швидше, об щось легенько вдарився, тоді вдарився дужче, вдарився ще раз, і ще й нарешті завмер. Я лежав під снігом, до того ж на боку — на праве плече мені налягла важка снігова брила.

Хвилю я сидів нерухомо, щасливий, що все це скінчилось. І раптом у мене прокинулася тривога: а що ж із матусею? І я почав виборсуватися з-під снігу. Було це не так просто, як може здатися: сніг — місцями твердий, місцями м’який — перетворився на своєрідну гігантську губку, і я, розлютившись, гріб руками й лаявся на всі заставки, поки нарешті домігся свого. Я виліз із-під снігу й побачив, що стою на краю величезної кучугури, зовсім поруч із верхів’ям льодовика Магенруе. А вгорі, праворуч від льодовика й ближче до протилежного схилу, у величезній сніжці, що розпалася навпіл, ворушиться ніби якась чорна мурашка.

Я склав руки рупором і закричав, як умів, посольському: «Іо-іодель-ді!» А тоді бачу — матуся махає мені рукою!

Добирався я до неї добрих хвилин двадцять. Не забуваючи про свій потяг до розколин, я обходив кожну з них десятою дорогою. І коли до матусі залишалося вже кілька кроків, я побачив, що обличчя в неї стривожене.

— Що ти зробив з провідниками? — запитала вона.

— У них важка ноша, — відповів я. — Вони спускаються іншим шляхом. А тобі сподобався цей спуск?

— Не дуже, любий, — сказала матуся. — Та скоро я, здається, звикну до всього. А якою дорогою ми підемо далі?

Я вирішив, що краще нам пошукати стежку через бергшрунд, — якщо не помиляюся, це називають так, — а звідти вибратися на скелі зі східного боку глетчера.

Подолавши цей шлях, ми вже без перешкод спустилися просто до готелю.

Коли ми повернулися, нас зустріли з такою заздрістю й недоброзичливістю, якої я не бачив ні доти, ні потім. Спершу альпіністи спробували довести, що до вершини ми так і не дісталися. Та коли матуся подала свій гордий голосок, вони облишили свою образливу спробу. До того ж у нас були свідки — провідники та носії (вони, правда, все ще спускалися). Коли мешканці готелю спитали про них, я сказав:

— Вони користуються вашими методами і з’являться, мабуть, завтра вранці або й пізніше.

Це моїх співрозмовників не втішило... Я заявив, що поставив рекорд. А вони відповіли, що я вдався до незаконного прийому.

— Якщо я вважаю, — казав я, — що для спуску можна скористатися сніговим обвалом, то яке діло до цього вам? Спершу ви заявили, нібито ми з матусею на ту кляту гору не виліземо, а коли нам це вдалося, вигадуєте тисячу правил, щоб перекреслити наш успіх. На другий раз ви, чого доброго, ще заявите, що ковзати взагалі заборонено. Я поставив рекорд, ви добре знаєте, і саме це страшенно вас дратує. Просто ви, шановні добродії, ніякого біса не тямите в тому, що робите! А є дуже зручний і швидкий спосіб спускатися згори, і вам би слід про це знати!..

— Але ж у вас був один шанс із тисячі повернутися назад живими!

— Дурниці! Так можуть любісінько спускатися всі. Крім педантів, звісно. А вам, шановні мої, раджу потренуватися падати зі скель у сніг. Це дуже легко. І ніякої тобі небезпеки, коли знаєш, що й до чого.

— Послухайте, юначе, — мовив остаркуватий молодик із сивою борідкою, — ви, бачу, ніяк не візьмете втямки, що чудом залишилися з цією жінкою живі!..

— Все це гола теорія! — урвав я його. — Я взагалі не розумію, шановні, чого ви припхалися до Швейцарії?! Бувши вами, я придумав би якусь гру під назвою «Альпініст» і підраховував, у кого скільки очок. Одначе ти стомилася, матусю. Тобі зараз треба поїсти гаряченького й лягти в теплу постіль. Я не будитиму тебе днів два.