Олег Чорногуз - Претенденти на папаху

Киньте промінь світла на своє минуле… Невже сільгоспакадемія дає такі багатогранні знання життєвого досвіду? Ви що там — більше практикувались, ніж учились?..

— А я на базарі завжди так, — гордо похвалився Грак і, як імператорський пінгвін, випнув груди. — Стипендія кінчалася, то я на базар. Починав із сала…

— Ну, м'яса сирого, сподіваюсь, ви не їли? З канібалістами у вас мало спільного…

— М'ясо я брав додому, — відповів Грак таким тоном, ніби пишався своїми студентськими успіхами.

— Як, ви ще й крали? Ні, у вас таки є божа іскра. Чи ви мали посвідчення ветеринара? Скажіть, що у вас було на той час на озброєнні: нахабство, пронирливість, жебрацька печаль, сирітський погляд вихованця дитбудинку чи плач покинутої рідними дитини?..

— Ти, Сідалковський, смієшся…

— Що ви, я плачу. Можете вважати, що авансом… Мені ви завжди, Грак, були дорогі й милі. Ви знаєте, що розлуку з вами я переноситиму важче, ніж Зося… Так чим ви на той час були озброєні?

— Знаннями, Сідалковський, знаннями. Я так у м'ясному ряду сипав ветеринарними термінами, що всі без найменших підозрінь вважали мене за ветеринарне світило. «Бруцельозом бува, питаю, не хворіла корова?» А вони мені: «Що, що ви, товаришу ветеринар!»

— Професію вгадували безпомилково?

— Уяви собі!

— Уявляю! Це ще в ті роки було написано на вашому обличчі.

— А я своєї: ящуром, сибірською чумкою? А вони: «Що ви, що ви, товаришу доктор!»

— Он звідки у вас таке багатство мови! Ви й тепер, мабуть, ходите в народ? — натякнув Сідалковський на улюблене Гракове слово «доктор». — А втім, я вас перебив. І що ж далі?

— А далі я казав: перевіримо. «Ось довідка, — відповідали мені.— Від фельдшера». Від фельдшера? — перепитував я. — А тут у нас лікарі. Доктора наук, кандидати, професора, доценти…

— Фу, Грак! Скільки непослідовності. Невже вам важко запам'ятати, що спочатку йде кандидат, а тоді вже доктор! Ви ж співробітник науково-дослідного інституту!

— Ти мене слухатимеш чи будеш ото й далі ляпати язиком?

— Я весь увага, як на суді. Мовчу, Грак, як на екзамені…

— Далі я казав: будь ласка, кілька шматочків для аналізу!

— І вам давали?

— Відрізали кращі шматки. Я казав, то для аналізу забагато. «А попередній доктор казав, що мало. Хіба вас поймеш?!» Попередній ветеринар просто шахрай. Стільки для аналізу не беруть. Запам'ятайте. Стільки беруть для борщу та для відбивних… Треба документи у нього вимагати… І після цього вони мені завжди більше вірили, ніж отому. Ніхто ніколи у мене документів не питав. Навіть зозульки…

— А звідки у вас цей зоологічний термін, Грак? Це щось нове у вашому лексиконі!

— А це зовсім інша історія. Колись розповім. А тепер пішли у молочний ряд…

— Вам захотілося сиру? — запитав Сідалковський.

— Стоп! — раптом зупинив його Грак, натиснувши п'ятірнею на груди Сідалковського. — Он дядя Філя!

— Так це ж чудово! Чому «стоп»?

— Знаєш, ти до нього підійди сам. Назви пароль і скажи, що ти від мене… А я не можу… Я йому винен гроші і досі не віддав.

— Ви хотіли сказати: і ніколи не віддам. Скільки я вас, Грак, учив точно висловлюватися.

Сідалковський різко повернувся, сказав якусь французьку фразу і ліг на курс до загадкового, утаємниченого дяді Філі, котрий, якщо можна було вірити Граку, часом кардинально повертав долі людей — на сто вісімдесят, а то й на більше градусів.

18 січня на Кобилятин-Турбінний упав такий дивовижний, небачений доти іній, що ця краса не піддавалася абсолютно ніякому описові. Для опису просто бракувало слів, для змалювання — фарб. Якби навіть фіндіпошівський художник Чигиренко-Репнінський — митець усіх існуючих напрямків і течій — захотів ці білопінні картини зими зафіксувати на полотні для невдячних нащадків, — не зумів би. Бо якби йому навіть вистачило білила, то явно забракло б відтінків, на які так багата природа.

Михайло Танасович Ховрашкевич кілька разів вибігав надвір, стукав по стовбурах дерев, збиваючи колючки інею з гілок, а потім відступав на кілька кроків назад і, як режисер кіностудії, сприймав усе це в русі, або, як він казав, у експресивній динаміці. Клавдій Миколайович Хлівнюк, щоб зайвий раз підкреслити свою вченість, назвав це струшування стовбурів Ховрашкевичем «втручанням в екологічне середовище». Ковбик нічого про це не сказав, бо його на той ранковий час у «Фіндіпоші» ще не було…