Валерій Роньшин - Злюка

— Як тебе звати, мила незнайомко? — запитав він у Злючки.

— Попелюшка, — скриводушила Злючка, навіть оком не змигнувши.

— Ой, яке ж чудове ім'я! — вигукнув король.

— Ой, я, здається, закохався! — вигукнув принц.

Бем-бем-бом-бом-бум-бум! — затвердив лічбу годинник на вежі. Настала опівнічна пора.

Злючка чимдуж чкурнула з палацу.

— Куди ж ви, Попелюшко? — розгублено запитав принц. — Я тільки-но мав запропонувати вам руку й серце.

А Попелюшка вже мчала парком, відчуваючи, як з кожним ударом годинника обличчя її набуває все зліших і непривабливіших рис.

Але хитра Злючка ще ось що придумала. Вона дістала з сумочки маленького кришталевого башмачка й підкинула його на доріжку парку. «Принц, звичайно ж, подасться мене шукати, — міркувала Злючка, — і знайде цей черевичок…»

Так все й скоїлось. Минуло кілька днів — і принц оголосив по всьому королівству, що він одружиться з дівчиною, якій буде по нозі кришталевий черевичок:

З усього королівства нескінченним потоком ринули до палацу юрми молоденьких дівчат і старих дів в потаємній надії, що черевичка виявляться саме по нозі.

Але — ой леле! — не годилися черевички нікому. На всіх — малі.

А в цей час хитра Злючка витягла з комірчини гостру сокиру і відрубала собі пальці на обох ногах. Їй це було неважко — вона ж була бездушною, черствою й лютою.

Потім Злючка прийшла до палацу і спокійно взула башмачок. Всі так і охнули!..

А Злючка мовить зухвало:

— Не плюй у криницю, слово не горобець — вилетіло, — не спіймаєш! Обіцяв женитися — то одружуйся!

Нікуди дітися, зітхнув тяжко принц і… одружився із Злюкою. Відтоді дня не було, щоб у палаці когось не вбили: то садівника, то статс-даму старої королеви, то вартового… Принц, звісна річ, здогадувався, чиїх то рук справа, але робив вигляд, що нічого не трапилося: не хотілося йому сваритися з молодою дружиною.

А якось уночі вмертвили й самого короля. Ножем зарізали у ліжку.

І тут принц зважився всерйоз поговорити із Злюкою. Зайшов рішуче до її спочивальні, а Злюка саме в срібному тазу кров з рук змиває.

— Кохана, — каже принц лагідно, — хочу повідомити вам скорботну звістку: хтось убив мого дорогого батенька…

— Не «хтось», — перебила його Злюка, — а я вбила. Отож тепер ти — король, а я — королева.

— Знаєте що, Попелюшко! — холодно мовив принц. — Дозвольте вам зауважити: ви вчинили некультурно.

— Що, що?! — гримнула Злюка, та як кинеться на принца і давай його душити.

— За що ви мене… душите? — відбивається принц.

— А ні за що! Просто так, — відповідає Злюка. І повірите — задушила принца насмерть.

— Ха-ха! Го-го-го! — зареготала потім Злюка. — Спритно ж я з усіма поквиталась.

— Ну, годі! — несподівано пролунав за її спиною крижаний голос.

Злюка стрімко обернулася і побачила фею Маргариту.

— Ой-йой-ой! — заголосила Злюка і намірилася втекти.

Та де там! Фея виголосила чаклунське заклинання, і Злючка тут же перекинулась на маленьку сіру мишу, а всі, кого вона вмертвила, — тут же ожили: добра жінка Марта, її дочка Арлет, лісник, король, принц, садівник, статс-дама, вартовий і решта з королівської свити. Принц, побачивши Арлет, вмить закохався в неї і запропонував їй руку й серце. Арлет, звісна річ, погодилась стати його дружиною.

І зажили вони всі щасливо й весело.

А бридка Злюка бігала в темних і вогких підвалах глибоко під палацом і злісно пищала:

— Пи-пи-пи-пи…

Ну то й хай собі пишить та лютиться, тепер вона вже нікому зла не вчинить.