Скоро она забеременела. Охрана её жалела, подкармливала и щадила на работах, и ребенка, мальчика, она родила, можно сказать, здорового, как может быть здоровым ребенок, рожденный на лагерной баланде в суровых колымских широтах.
До трехлетнего возраста ребенка было разрешено держать при матери, а потом — обязательная комиссия, заключение врачей и интернат.
Три года она почти ничему не учила сына, кроме восьми слов. Каждый день, утром, в обед и вечером, и еще много раз, только выдавалась возможность, она повторяла сыну только эти восемь слов. Он должен был запомнить. Он обязан был их запомнить. Все восемь. Они должны были впаяться в его память, высечься там навсегда, намертво. Восемь самых главных слов в его только начинающейся жизни:
— У меня есть бабушка, Середа Анна Федоровна, Киев.
Она пела ему эти слова вместо колыбельной. Она учила их с ним, вместо стихов и поговорок. Они были ему вместо имени. Ей было не важно, когда он скажет слово «мама», ей было нужно, чтобы он запомнил:
— У меня есть бабушка, Середа Анна Федоровна, Киев.
Когда сыну исполнилось три, его забрали. Она его больше никогда не увидит, он со временем почти забудет её, останутся только восемь слов, те самые, которые он, трехлетний, скажет на интернатской комиссии, в ответ на вопрос, как тебя зовут:
— У меня есть бабушка, Середа Анна Федоровна, Киев.
Он будет повторять эти слова, когда равнодушные врачи станут привычно замерять его рост и вес, слушать сердце, заглядывать в рот и умелыми руками щупать лимфоузлы. Он будет повторять их. И тогда кто-то в комиссии неожиданно сжалится, и подаст запрос, и окажется, что действительно, есть такая бабушка, и она признает его своим внуком, и он поедет не в интернат, а к бабушке, в киевскую коммуналку.
Наверное, тут в этой истории можно было бы поставить точку, если бы не далекий американский паренек из штата Миссури.
Когда в назначенное время его любимая не приехала и не подала никаких вестей, он написал ей письмо по адресу, который она оставила. И пришел ответ, что все у неё хорошо, что она жива и здорова, что встретила она прекрасного парня, литейщика-передовика с завода «Серп и Молот», и скоро они поженятся. Американец из Миссури, полный любви и отчаянья, писал ей, как он ждет, и помнит её, и никогда не забудет. Писал он часто, письмо за письмом, и всегда аккуратно и в срок ему приходил ответ, что у неё по прежнему все очень и очень хорошо, спасибо большое, дорогой американский друг.
Эту историю я написал год назад, со слов внучки главного героя, которая, потратив много лет на поиски, узнала все подробности жизни своего деда. Она видела и приговор своей прабабки-танцовщицы, и письма, которые сохранил американский жених из штата Миссури.
Когда я сказал, что напишу её рассказ, она спросила — зачем?
— Чтобы помнили.
— Те, кому надо бы помнить, они всё равно не читают, — ответила она. — Наверняка, не читают.
16.09.2015
Тієї зими я бачив їх щодня — сутулий шістдесятирі́́чний дід та двоє близнюків років чотирьох йшли скрізь двір до дитячого садка, тримаючись за руки. В діда зосереджений погляд. Малюки копіюють діда, теж сутуляться, в обох зосереджені обличчя, обидва смішно кучеряві в однакових шапочках у синю смужку. Завжди охайні, начищені, випрані і відпрасовані.
Їх мати я бачив значно рідше. Було їй на вигляд років двадцять, і по чуткам бабусиного телеграфа, що кожного вечора розповсюджує по двору інформацію від лави до лави, народила вона у неповні вісімнадцять неясно від кого, але ж, напевно, від якоїсь непорядної людини. Далі бабці розповідали подробиці, на які вистачало їх перестарілої уяви. Але ж факт — батька близнюків ніхто не бачив. І факт — з пологового будинку забрав додому вісімнадцятирічну маму з двома крикливими згортками на руках її батько, той самий дід близнюків. А мами у неї немає, померла ще до народження онуків, не дожила. Теж факт залізний, від бабусиного телеграфа.
Я пам'ятаю, як вона кожного ранку поспішала на навчання, а дід вслід за нею виходів у двір з малюками та коляскою й розгойдував її правою рукою, дивлячись одним оком на близнюків, а іншим — в книжку, затиснуту в лівій руці. У будь-яку погоду. У будь-який день тижня. В обід він заносив їх додому, тримаючи згортки з малюками, ніби батони хліба. І через годину знову розгойдував їх у колясці посеред двору. Ввечері згортки прокидалися і гірко плакали, якщо мама запізнювалась, або голосно сміялись, якщо вона своєчасно поверталася з навчань. Я пам'ятаю їх сміх. У нас половина двору потім сміялася цим сміхом, намагаючись копіювати близнюків.
Читать дальше