Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

— Драстє… драстє, — протяжно мовив гість, витягуючись із кабіни трофейного легковика.

— Здраі-ї-я-я желаєм, таш… майор! — підстрибнув Пірат.

— Жілаєм!.. жілаєм на вашу голову! — і собі засокорила баба.

Коза Танкістка, як і всі тварі невинні, маючи від мамки-природи дивовижне передчуття фатальності, певне, уже зачула майбутню трагедію, почала ревіти і тягнути Фіскарошку подалі від гріха. Проте тепер уже баба вперлася, як коза — ні з місця! Тільки раз у раз била поклони до землі, і, як зіпсована грамофонна платівка, повторювала:

— Жілаєм!.. Жілаєм!.. Жілаєм на вашу голову!

— Што за шум, а дракі нєту! — пробасив майор.

Він був невеличкий, як волоський горіх, круглобокий, як мадярський гарбуз, червонощокий, як болгарський помідор, і рудий-рудий, як руська осінь: одним словом — інтернаціоналіст.

— Пане майор, ані шума, ані дракі нєту! — відрапортував Пірат. — Всьо в порядке, чін-чінарьом!

— Пане генерале, — баба усіх військових називала генералами — пане генерале, не вірте Андрійкові… Вас, ачей ангелики принесли, бо і драка є, і шум несусвітній… Вражий Імперіалішта Наполійон мало не вчинив над бідною челядиною акт насильственної смерти, пане генерале…

Видно, миттєве підвищення бабою до генерала вельми заімпонувало міліцейському майору, бо розцвів вдоволено, як червона півонія.

— А собственно… кто і как пострадал? — поцікавився новоспечений генерал.

Баба, не довго думаючи, підтягнула козу до начальника, задерла їй хвоста, і, тикаючи пальцем в опухлу козячу сідницю, прокоментувала:

— Видите, прямо в дітородний орган чоботом попав… Після такого акта насильства я не гарантіруву, що моя цімборка коза може і дальше беременіти… Поникайте, поникайте ближче, — почала баба заохочувати начальника, підтягуючи козячий зад тому мало не під ніс.

— Пане майор, ідітє сюда! — вуйко відтягнув начальника і щось пошепотілися.

Майор почухався за потилицю, рудо-червоний сміх аж палахкотнув на його обличчі.

— Вопрос с хуліганом ми решім, — сказав майор. — А с козой, єслі она сільно травмірована, тоже решім… Продайте єйо мне на шашлик!

— Шо??! Шо-шо?!! — отетеріла баба.

— Завтра у меня юбилей, вот і продайте козу на шашлик. Знаєте, какая вкуснятіна вместе с барашком…

Світ одразу померк у свідомості Фіскарошки: Танкістку, її найдорожчу у світі подругу-цімборашку, її сей вонячий руський цап хоче на шашлик?!!

— Та тото так, пане, ви ся сміхуєте… над… над… двома бідними сиротами, — мовила тихо Фіскарошка, відчуваючи, як вогонь праведного гніву, що загорівся у ній десь нижче пупа, підбирається все вище і вище, грозячи спопелити світ… Вона навіть відчула, як од того вогню починають під п’ятами тліти і нестерпно пекти підошви кованих солдатських черевиків, які під кінець війни їй вдалося видурити за півлітру від німця.

— Ну раз у нєйо іспорчен дєтородний орган, то какая польза із тварі? — стенув начальник плечима.

— А якшо, пане генерале, у вас буде іспорчений дітородний орган, то вас тоже на шлик… на шмик… шашлик-гаплик! — заверещала баба і з усієї сили грубим солдатським черевиком втеліжила начальника міліції межи ноги… перебачте на слові, прямо у яйця…

Новоспечений генерал вирячив од несподіванки очі, притьмом схопився обома руками за дітородний орган і, присівши, несамовито заскиглив од нестерпного болю.

По великому блату — і то тільки завдяки неймовірним старанням Пірата — велика цімборашка кози Танкістки Фіскарошка склопотала всього-на-всього п’ятнадцять діб темниці. Бабу постригли наголо, як руського вояка, і, аби задарма не переводила на нарах державний харч, всунули в руки мітлу і дали «лікувальну» путівку… Фіскарошка майже два тижні підмітала вулиці Мукачева, час од часу передаючи нам через односельчан палкі «прівєти». Дні, проведені у совєтському трудово-виховному закладі, не пройшли для баби марно: тут вона за скороченою програмою навчилась дуже смачно крити всіх і вся російським матом, а також крутити перед носом ближніх запашні і неперевершені дулі!

Це, мабуть, єдине благо, чи, вірніше, багатство, яке дала совєтська власть моїй дорогій бабі: немилосердно матюкатися і печи колоритні дулі, дуже схожі на обличчя наших рідних, близьких і знайомих… А ще після Фіскарошчиного п’ятнадцятиденного «курорту» у діда Соломона з’явився афоризм, який я і собі взяв у житейські мандри: «Якшто до власти ставитися дуже серйозно, челядина має нещастя спити ся раньше строку і достати білу горячку по повній програмі».