Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

Ось і тепер — щоправда, навпаки — доки відповідали зразкові учні, наші перевіряючі дрімали і позіхали, а тільки-но почав говорити я, одразу стрепенулися і витягнули шиї, як гуси, зачувши наближення лисиці.

Особливо тепло серед гостей зреагував пан вчитель з пісним, як вівсяний корж, обличчям. Зачувши мою пропозицію про навернення до варварських звичаїв скіфів, його заспане лице аж підскочило і засвітилось, ніби маслом замастили. Реакція ж вчительок взагалі була бурхливою: вони одразу стрепенулись, і, наче лелечихи на болоті, почали одна перед одною розмахувати руками. Але я продовжував:

— А ще я люблю історію, бо у ній много інтересних і смішних історій про всякі чудеса… Я раз дуже сміявся, коли прочитав, же у даяких китайських царів був тоже дуже смішний звичай: якшто учитель погано вчив дітей, йому одрубували голову, як послідній свині…

Цей варварський звичай я одразу із гнівом засудив і рішуче виступив проти того, аби його повертали у наше щасливе сьогодення! Мовляв, ми, діти колгозників, не такі дурні, як діти китайських царів, а, по-друге, наші совєтські вчителі не якісь там паскудні свині, аби їм голови чикрижити…

Не відомо, чи повністю згодились зі мною перевіряючі, бо їх лиця якось незрозуміло перекривило… А пані, схожа на козу Танкістку, так витягла шию, що, здавалося, ось-ось замекає…

— Митрику, айбо наш урок присвячений Великій Жовтневій революції, а також щасливому сьогоденню, а ти забрів кудись у дуже далекі історичні хащі, — підійшовши до мене, мовив якомога лагідніше пан Фийса і тихо шепнув: — Сідай, осле, бо тя задушу, — і, ніби гладячи по потилиці, так безбожно знову вщипнув за шию, що дивуюся, як голову мені не відірвав.

Проте мене вже годі було зупинити чи задушити. Бачилося, у мою копоню* в цю мить збіглися знання і світлі думки всього мого родоводу не до сьомого, а семидесятого коліна.

— А-а-а-а… пане вчителю, та я тоже дуже люблю в історії і казки про октябрську сосіс… соліш… — я, за пана, не міг ніяк вимовити слово «соціалістичну», і махнув рукою — но, фрасову її каріку… самі знаєте… жовтневу революцію…

І тут почав таку лободу молотити!.. Леніна, приміром, я порівняв із опришком Пинтею і сказав, що про життя великого вождя я ще ліпше люблю читати, як казки про Кащея Безсмертного, Івана-дурака і Чудо-юдо. Революціонерів і соратників Леніна за їх безстрашність поставив в один ряд із лісовими розбійниками, які грабували багачів… Великого друга всіх дітей, дружину Леніна, Надію Костянтинівну Крупську, я чогось заштовхав у казку про семеро козенят і провів яскраві паралелі між її доброю душею і материнською любов’ю старої кози.

Характеризуючи тогочасне щасливе сьогодення, вождя партії Микиту Хрущова з невідомих причин я порівняв із Бармалеєм і дав дуже високу оцінку прагненню радянського народу догнати і перегнати Америку. Щоправда, на мою думку, для того, аби перегнати клятих американтошів, треба, аби Хрущов усім нам купив хоча би по дві пари міцного взуття, бо у таких цуравих топанках, у яких ходимо, не те що за Америкою, але й до вітру не добіжиш…

Далі, посилаючись на мою бабу, заявив, що до міцного взуття нам би усім не позаважали і красні ногавиці. Це для того, як каже баба, абисьмо голими сідницями не світили, коли будемо бігти попереду американтошів.

Мене несло, я летів, наче по гострому льоду, кружляв на крилах знань у безмежних висотах. Складалося таке враження, що я ковтнув бочку проносного, але замість очікуваного ефекту із заднього боку — мене прорвало через рот… Нарешті, наслідуючи приклад нашого шкільного сонечка Марії Петрівни Крумплянки, теж вирішив закінчити відповідь високопоетичними рядками. Але оскільки мої поетичні таланти ще безнадійно дрімали, то вдався до плагіату і процитував вірш, який постійно наспівувала моя баба Фіскарошка:

Наскільки високим, стрімким і одухотвореним був мій політ в небесах історії, настільки глибоке розчарування чекало мене після приземлення. Реакція на мою відповідь була дуже й дуже неадекватною. Мої класні цімборове й колєжанки зіщулились за партами, наче горобці у шпаківнях і щось загадково поміж собою цвірінькали. Навіть ясносяйне сонечко Маня Крумплянка виглядала якось зніяковіло і так перелякано, наче привселюдно зіпсувала голосно повітря.

Пан перевіряючий, наче вжалений у яйця шершнем, схопився притьмом з місця. Жестикулюючи довкола голови руками, він рвонув із класу, весь час бубнячи: «Я нич не видів, я нич не чув… Я нич не видів, я нич не чув…» В цей же час пані вчителька, схожа на нашу Танкістку, тримала за потилицю іншу пані вчительку, дмухала їй в лице і час од часу витирала хустинкою спітнілого лоба. Бідолашній пані стало раптово дуже зле.