— О, сили небесні!!! — підійшов нарешті до мене. — Кажи. Кажи!.. За які гріхи мене так тяжко Господь покарав тобою? — тут вчитель аж заплакав. — Ану ж марш мені з класу! Щоби ноги твоєї тут більше…
Пан Фийса ще не домовив, а я вже зірвався з остогидлої тюрьми на волю.
— А ну ж стій! — наказав учитель.
Я зупинився.
— Марш у куток! На коліна! Руки вверх — і так стій!
Мене всього так перекривило, наче одним ковтком вдудлив бочку смердючих оселедців. Проте наказу підкорився й, похнюпившись, пішов у куток — все одно тут проводив значно більше свого шкільного часу, аніж за партою. Тим часом пан Фийса підійшов до Мані Крумплянки, поштиво вклонився й, хвилюючись, наче курокрад перед прокурором, ласкаво мовив:
— Маріє Петрівно, ви чули, якої непоправної шкоди завдав той збийвіч* нашому моральному здоров’ю? — Учитель єдину з нас Крумплянку чомусь величав по-імені й батькові. І тільки до неї звертався на “ви”. — Ми, звичайно, Маріє Петрівно, всі обурені, рішуче засуджуємо цього прихвостня міжнародного імпералізму, — пан Фийса, палаючи від гніву, поглядом кивнув у мій бік. — За нанесену кривду світлій й немеркнучій пам’яті дорогого вождя світового пролейтаріату він мусить бути покараним. Тому, прошу вас, ідіть за його родичами — нехай прийдуть до школи. І негайно!
Бідний пан Фийса мав, очевидно, далекоглядний приціл. Він гадав, що гідний нащадок Фелікса Дзержинського Маня Крумплянка побіжить до нас додому, а за нею примчить захеканий дідо Мішо — великий дипломат і філософ. Обидвоє накрутять мені ослячі вуха, аби надалі був газдою своєму шаленому язикові і не плутав родовід вождів із мальфами й усякою другою скотиною… А далі побідкаються один одному, пойойкаються над світовим злом, живим уособленням якого був я, а надалі — "… лем то най лишаться межи нами, розумними челядинами…” — почимчикують обидвоє після уроків у наш винний погріб. І все закінчиться благополучно: Маня Крумплянка увечері совісно наклепле доповідну, як вони у класі засудили прихвостня міжнародного імперіалізму, а пан Фийса за свою психічну травму, завдану мною, надурняка налижеться із дідом, а, мо’, ще й на опохмілля отримає… Проте мріям бідного учителя, як це завжди і буває з бідаками, не судилося вийти в люди. Чи так розпорядилась доля, чи Маню-безпекашку настільки травмувала моя ідеологічна диверсія, що втратила нюх нишпорки, але натомість нашого дому вона пішла до діда Петра — повної протилежності діда Михайла: людини суворої, впертої, залізних моральних принципів, а головне — неповторного у своїй натурі. Видно, саме через ті риси характеру діда Петра і прозвали у селі Наполійоном.
Особливо прославився у краї своїм норовом дідо Петро ще за небіжки Чехословаччини під час судового дійства із знаним у Європі авантюристом, шахраєм, злодієм, мештером Соломончиком із сусіднього Вонігова. Дід влапив його вночі, коли мештер виводив із стайні двох найліпших наших коней-ваговозів. Звісна річ: дід так вихрестив своїми довбнями Соломончика, що того неборака вранці прирічанська рідня понесла, як індійського раджу, — на кілках і у вереті. Наступного ж дня дід Петро подав на мештера до суду. Наша рідня умовляла покласти хрест і забути про справу, бо кожен знав, що сподіватись на перемогу над Соломончиком та ще й у судах — все’дно, що чекати від верби персиків. Шахрай Соломончик мав повсюдно великі зв’язки, знав кого і як підкупити… Зрештою, був вельми обізнаний у юриспруденції. Проте дід скелею вперся. Ну і, як мудро мовлять, що посієш, те й з’їси: дід Петро суд із вражаючим успіхом… програв. Соломончик переконливо довів, що заглянув у стайню із чисто людської цікавості: просто полюбуватися дідовими кіньми — яко великий любитель і знавець породистих гриванів. І красномовним свідченням цьому став для присутніх золотом тиснутий документ. Ним посвідчувалася принадлежність Соломончика до Всесвітньої ради захисту коней. Більше того, відомий суддя Боніфацій звинуватив діда у жорстоких побоях невинного чоловіка і присудив заплатити Соломончику дві тисячі крон — суму вельми солідну на ті часи.
— Та тото… сись Соломончик — злодій! — крикнув ошелешений дід. — Він уночі заліз у стайню!
— Ну ви, Петре, даете! — щиро погнівався Боніфацій. — Одразу вже й злодій, бо, бачте, заліз уночі… А, може, мештер Соломончик, як культурна челядина, просто не хотів вас, наробленого, будити, а ви вже зразу — злодій!
І тут небагатослівний дідо видав крилату фразу, яку пам’ятатиму до смерті: ”Бог видить: не шукайте, люди, у судах правди, бо її якраз там ніколи немає!”
Читать дальше