Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

— Чого ти хочеш? — спитав Ногавичка потрісканими губами.

— Нічого. Я, пане Пийтер, просто хотів Вас переконати, що золота у мене нема і не знаю, де воно.

— О-о-о-го-го-го!.. — затремтіло в грудях пана Ногавички, і він гепнувся в калюжу.

— Згинь, нечиста сило! — прохрипів, піднявшись весь у грязюці. — Згинь! Згинь навіки у цих болотах і більше не вертайся!

— Як собі хочете, пане Пийтер, — навдивовижу спокійно відповіло Чортеня.

При цих словах воно симпатично кліпнуло оком, закрутилося на хвості і зникло в болоті.

…Ішов пан Ногавичка додому, як сліпий, хитаючись з боку на бік. Перед очима весь час пливли жовто-червоні кола. Лопату кинув посеред дороги, але від того не полегшало. У Ногавички було відчуття, немов його запрягли у прирічанську гору і мусить її тягти за собою, як великий грішник.

“Ото квартиранта собі нажив…” — гризли думки.

Пан Пийтер за своєю журбою і не помітив, як із яруги виринув вершник і направив коня до нього.

“Лазар, солодка голова, гагітатор…” — подумав їдко.

— Здоровенькі були, Петре Степановичу, — привітався голова колгоспу Дмитро Лазар, скочивши з коня.

— Дай Боже, — в’яло відповів Ногавичка.

— Де були?

— Ходив біду свою топити.

— І велика вона у вас?

— Як цей світ!

— А ви у колгосп давайте заяву. Гуртом біду легше топити.

— Я геденон і гуртом не маю дяки жити.

— Хто, хто?

— Ну, геденон, пролетарій, той, котрий не має ніц в обійстю, крім ланцюгів.

— Хто це вас так просвітив?

— Я сам. Хіба не знаєш, яка у мене світла голова?

Лазар спохмурнів.

— А чи знаєте ви, Петре Степановичу, — почав з наростаючою люттю, — що гегемони першими вмирали на барикадах, на фронтах, вмирали від голоду, холоду, щоб у далекому Прирічному Петро Степанович Ногавичка не гнув спину, а був людиною на повен ріст?! І ви маєте право себе називати гегемоном? — Лазаря прорвало, і він, говорячи, весь тремтів.

“Отут я попався. І ти, Боженьку солодкий, не змиєш з мене “контрреволюційного алімента” і святою водою”, — Ногавичку взяли дрижаки.

— Хіба ви мужчина? Вам не штани носити, а жінчину спідницю.

Лазар умовк, важко зітхнув, скочив на коня і пришпорив його.

Все міг стерпіти мудрий пан Ногавичка, але — щоб носити спідницю пані Гелени, це вже ні!

…Через два дні Ногавичка, мнучи в руках шапку, відчинив двері кабінету Лазаря. О господи милосердний! Поруч голови сидів Лєтрик.

“Кінець! — подумав. — Мабуть, ворожа держава, моя дорога пані Гелена, — учора Ногавичка не витерпів і атакував її територію останніми своїми мисками, — донесла, що я зірвав Лєтрикове “говорило”, і тепер радяться, як мене до темної…”

— Я вас слухаю, товаришу Ногавичка, — підняв голову від паперів Лазар.

— Оце… заяву у колгосп приніс, — поштиво вклонився Ногавичка. — Хочу гуртом жити, а то, знаєте, одного і чорт поплутає.

Голова колгоспу узяв листок, написаний, звичайно, Йоськом, уважно прочитав.

— Добре, післязавтра буде засідати правління колгоспу, розглянемо.

Кланяючись, Ногавичка рушив до дверей.

— Петре Степановичу! — пролунав за спиною голос Лєтрика.

У грудях Ногавички похололо: “Дізнався”.

— Ви там нащот лекції относітельно радіво. Я счас звільнюся, і можемо побалакати.

— Дякую, дякую, Ілечку. Іншим разом, — полегшено зітхнув Ногавичка і ледь стримав себе, щоб не вилетіти з контори.

На вулиці віддихнувся. І раптом з Перевузникового горіха до нього долинув знайомий голос чоловіка, який сповіщав, що на Полтавщині жнива уже ідуть повним ходом. Якась магічна сила почала тягти Ногавичку до дерева. І він уже було рушив, але раптом зупинився. Зціпив кулаки, закусив зуби і наказав собі:

— Ану, бидло, додому. Що, у тебе свого розуму немає?

І, гордо піднявши голову, віднині не пан Пийтер, а Петро Степанович Ногавичка, твердою ходою рушив додому укладати перемир’я між двома ворогуючими державами.

Що й говорити, роки гігантськими жорнами до останку перетерли тяжку минувшину села. Сучасний прирічанець з ніг до голови механізований, моторизований і електризований.

Скажімо, побились люто у давнину Меланя з Федірцаном. Чоловік зібрав свої манатки і пішов у світ, куди очі повели. Через день-два злоба у серці Мелані зів’яла, а ще по якімось часі жінка тяжко забанувала за чоловіком. Кинувши об поріг гордість, ладнає Федірцаня торбу і прошкує в далекі села шукати по родичах чоловіка. Пройде тиждень, а то й більше, доки знайде Петра і, б’ючи на колінах поклони, умовить повернутись до Прирічного, бо без нього для Мелані у селі і вранішні когути не співають, а плачуть.