Дмитро Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

«Иппен’ми у гузиці», — весь час повторює на це Фіскарошка.

Позаду неї, як шия за гусячою головою, теліпається дід Соломон. А за ним, як коров’ячий хвіст, волочуся я, весь час голублячи розтовчений ніс.

Перед цим поміж горбами пробігся прудкий осінній дощик, пахне дуже щемно опалим листям, вмираючою травою і вогкими хмарами, що злодіями хутко тікали за Лавоцькі гори.

— Сесе, небого Марько, самі небесики за тобою плакали, коли Мікроба задушити’тя хотіла, — каже жалісливо дід.

Фіскарошка поклала на землю вузлик, обернулася до нас, взялася за боки і твердо, наче відрубуючи сокирою, мовила:

— Все, Мішку, капут і фертик! Купуємо пса!

— Марько, на чім слово, то й готово! Нараз купуємо! — підняв кулак дід.

— Айбо такого великого, як теля!

— Ні, Марько, такого великого, як бика!

— А на яку біду вам такого псища?! — не витерплюю я.

— Ми його будемо держати до нашого храмового свята, а як Мусолініще із Мікробищою прийдуть на гостину, ми того пса напустимо на них і він їх з’їсть! — рішуче мовила баба.

— Так, Марько! Так! — загорівся лютим вогнем дід. — Я сам спущу на них того звіра і буду уськати: «Кусь їх, бобі! кусь їх, бобі!»

Така відданість дорогого чоловіка ошелешила бабу.

— Но за сесе, Мішку, мушу тя погостити, — мовила розчулена Фіскарошка. І тут же попередила: — Не бійся, пити будемо не з нашої…

«Наша» — це пляшка самогонки, яку за традицією із гостинцями завжди давали господарі гостям додому. Фіскарошка хутко підголилася і витягла із-під сукні півлітру. Яким чином бабі вдалося під час бійки свиснути зі столу пляшку горілки — ані один детектив світу не відгадає.

— Сідаймо, Мішку, мало погостимося, — щиро запросила баба, — і про Митька не забудь. Коби не свята дитина, нюхала би я фіялки уже з того боку.

Доки дід наливав у невідь звідки добуті погарчики, баба розв’язала вузлик і розклала на землі перед нами відбивні, голубці, тіста…

— Ви що — мало нажерлися на гостині? — запротестував я, потерпаючи, а що буду їсти узавтра, якщо дід із бабою перемолотять усю добрятину.

— Птфі, дитинко, на тому би сталося, — сплюнула Фіскарошка. — Ми што не газди собі: поріжеме завтра усі кури, виб’ємо зайців…

— І порося заріжеме, коли треба, — додав дід.

— Я напечу білого хліба — такого, як гори — і будемо гоститися! — заявила баба, — Мішку, бери — пий!

Дід з бабою цоркнулися і випили, закусили, очі солов’ями заспівали…

— Я, Марько, хочу з тобою потанцювати, — піднявся дід і опустив у поклоні голову.

— Приходіте свататися — ми не будемо прятатися, — теж галантно вклонилася Фіскарошка.

І почалося тупання, гупання і скакання під вічний соломонівський мотив: «Коби не Маруся, я би не женився…»

Гіп! Гоп! Фириги — не мириги…

Дід крутив серед дороги бабою, як жебрак бідою, баба дідом, як відьма мітлою.

— Но за такий танець, Марько, я мушу тебе, ороньова, тоже погостити, — тяжко дихаючи, мовив дід, відпускаючи Фіскарошку. — Ньит, ньит, не з твоєї і не з нашої…

Соломон розстібнув піджак і витягнув з-за пояса півлітру — теж невідомо як добуту зі столу під час веремії. Знову цоркнулися і, як мовить дід, «смачно тринькнули». Знову закусили. Дід став геть войовничим:

— Но, най лем прийдуть до нас ті лавоцькі лупіндароші! А в нас пес, як біка, як віл…

Соломон так розпалився, що вже й собі віршами заговорив у гнівачці.

— А дай собі спокій, Мішку, — раптом, замислившись, мовила Фіскарошка. — Хіба ми дябли, як Наполійони, аби людей псищами уськати й чоботищами копати! Не треба нам великого звіра, хіба невеличкого песика, авби малінько настрахати.

— О-о-о-о, Марько, яка ти у мене мудра! — сплеснув ледь не на всі небеса руками Соломон — я точно так, як твоя головка, думаю! Ми не звірі, айбо маленького песика треба!.. Я першим загойкаю: «Кусь їх, бобі! Кусь їх, бобі!» І най песик гавкать, айбо я буду держати його за повідок…

У честь несподіваного повороту подій тепер уже Фіскарошка запросила діда до танцю:

— Но, Мішку, за такий танець-шманець типир я мушу тя погостити із своєї — ледве дихаючи од увиванців, сказала баба.

Випили.

— Ти знаєш, а твій братцьо Микула дуже ядрену паліньку варить, текла би з каменю, — мовила баба, витираючи губи після чарки. — Така гладенька, як олія, а пахняча, як цукрові грушки…

— А-а-а, Марько, тото вшитко наша файта, — підняв гордо догори голову дід. — Ми такі, такі фатьови, що камінь озьмемо до рук — він нараз хлібом стане… Сесе тому, що у нашої родини дуже добрі серця… наші нянько, най будуть прощені, коли, приміром, дуже крали, то тричі перехрестилися, а на сповіді про все попові призналися, — тут дід не витерпів і пустив сльозу.