Жанна Слоньовська - Дім з вітражем

У кімнаті вона кинула сумочку на стілець, запалила сигарету, поставила галочку на сьогоднішній виставі у розкладі на стіні. Я навмання розгорнула книжку в сірій обкладинці, що лежала на шафі: «На початку XX століття на світовій оперній сцені панували четверо чоловіків: Карузо, Баттістіні, Шаляпін, Тітта Руффо. І тільки одна жінка зуміла піднятися до їхніх висот — Соломія Крушельницька. Але якщо йдеться про міру особистості, то вона значно вища за цих знаменитостей». Мама струшувала попіл просто на килим: нагорі вона ніколи не показувалася із сигаретою. Вона вийняла з шафи сукню Кармен з посірілим та обтріпаним мереживом. Натомість червона спідниця, та, що на мені, була зовсім нова.

— Тобі личить, — зауважила Мама. — Можеш брати з моєї шафи все, що захочеш. Ти вже виросла.

Я зазирнула у відчинені двері шафи з Маминими костюмами, всередині, як і в нашій домашній, було сховане дзеркало, в ньому відбивалося довге тіло, яке я бачила в підручниках із ботаніки: дерево з наземною частиною у вигляді стовбура, яблука грудей, цятковані стебла рук, покриті листям стебла ніг, поліній орхідеї між ногами.

— Затягни блискавку, — попросила вона, повернувшись спиною. Її вії були земноводними рослинами з трубчастими пагонами, що їх у просторіччі називають комишем, а очі — тюльпанами з чорним квітковим дном, із шорсткими тичинками всередині.

— Я втомлена, — прошепотіла вона більше до дзеркала, ніж до мене. — Норми для артистів опери — це абсурд. Двадцять чотири вистави на місяць плюс репетиції. Щодня! «Доярки, добьемся высоких удоев от каждой фуражной коровы!»

Тільки останній пропагандистський лозунг Мама сказала російською, а все інше — українською. Одного дня вона рішуче змінила мову, це звалилося на нас із Абою як грім з ясного неба. Суперечка, під час якої вона виклала свої аргументи, була її останньою розмовою рідною, російською. Тоді Мама говорила, що вона — донька цієї землі, а ця земля — українська. Ще вона говорила, що Аба — окупантка, що в сорок четвертому її ніхто сюди не кликав — будь ласка, треба було після війни повертатися до свого Петербурга.

Говорила про бої за Львів у 1918 році та знищені могили Січових Стрільців. Говорила про багатовіковий гніт русифікації і «розстріляне Відродження». Говорила про неймовірно низький відсоток шкіл, де автохтони можуть навчатися своєю мовою, і про пихатих загарбників, які все життя проводять у Львові, українською не вимовивши ні слова. Згадувала про кампанію, під час якої зі словників було виключено багато питомо українських слів, щоби мова ставала дедалі подібнішою до російської, аж поки остаточно не зіллється зі «старшим братом».

Аба відреагувала на це розповіддю про польський Львів і про його численні національні меншини, які жили у злагоді. І також — про бої 1918 року. Про сплюндрований Цвинтар «орлят». Говорила про лікарню, в якій пропрацювала тридцять років, і де кожен із медперсоналу розмовляв рідною мовою — російською, українською і польською — і нікому не спадало на думку змінювати мову з ідеологічних міркувань. Згадувала також про російські колискові та про російський буквар, посилалася на поетів російської Срібної доби, котрих вони обидві дуже любили.

Усе, що сказала Аба, не знайшло в Мами відгуку. Що ж до мене, то я відразу цілком зрозуміла і підтримала Мамине рішення. Та все ж від того моменту, коли вона змінила мову, перейшовши на українську, я почала уникати звертатися до неї — ніби сама перетворилася на словник, з якого хтось поступово, потрохи вилучав слова.

Тепер я теж нічого не відповіла і вийшла на коридор — з наміром відвідати знайомих балерин.

А там назустріч мені сунули троє драгунів у білих шовкових жилетках, із трикутними капелюхами в руках, довгі пера волочилися за ними по землі, драгуни реготали, один із них заточувався і навіть мало не впав, його погляд був затуманений. Я йшла за ними, не дуже добре пам’ятаючи, де вихід, ми разом просувалися вперед тунелем у формі півкола, пройшли повз пост пожежної безпеки, схему евакуації, плакат «Артисте! Пам’ятай, що ти — син радянської землі!», аж ось коридор раптом закінчився: тьмяні лампочки, чавунні стійки з попільничками, напис «Хода нет». Я зійшла з рейок, як ті уфимські вагони, зробила поворот «кругом», та було вже запізно: мені в лице нахабно диміли їхні цигарки, летіли націлені в мене примовки та хихоньки, а ще — забута кимось споловіла троянда. Я втекла порожнім коридором, ще раз пройшла повз ряд зачинених дверей, ввійшла в єдині відчинені, щоби збити зі сліду драгунів, які й на думці не мали мене переслідувати. Так я опинилася в темному просторому приміщенні, в якому ніколи раніше не бувала, зі стінами, оплетеними трубами та іншим залізяччям. Ці стіни були прикрашені вентилями, клапанами і дверима в нікуди, над головою я чула приглушені кроки і голоси. Я стояла під сценою, тобто на чотири яруси нижче, ніж дзеркальна зала, в якій займаються балерини, і куди я так поспішала ще хвилину тому. Я бачила високий кутастий ящик невідомого призначення, бачила свічник — як я заввишки, а ще я стояла на краю відкритого каналізаційного люка зі вставленою в нього драбиною.