Жанна Слоньовська - Дім з вітражем

Він зайшов у квартиру навшпиньки і почав повільно ходити серед картин. Я чула, як він говорив Абі:

— Цей портрет — абсолютний композиційний провал.

— А тут було б досить змінити гаму на світлішу.

— Вам там даремно примарився Модільяні.

— Я залишив би тільки цю акварель.

— Так, так, так, — захоплено вторила Аба, спрагла фахової оцінки. Потім вони довго бесідували, сидячи з чаєм під моїми дверима, а я почувала зворушення: нарешті в мене є пара батьків, які люблять одне одного, в тіні їхніх крил я в безпеці, треба дотримувати лише однієї умови — вони можуть розмовляти тільки про живопис і в жодному разі не про музику, не можна навіть дивитися у бік грамплатівок, а то істерика почнеться вже в мене, мої сльози потечуть нестримно, з них утвориться велике чорне озеро, а тоді ціле море, так само чорне, і не знайдеться жодного достатньо могутнього Бога, здатного його висушити.

Я чула Абин голос:

— Ви могли не оговтатися після того удару. КДБ багатьох так зламало. А ви — прошу дуже — захистили докторську, та ще й у вільній, незалежній Україні. Шкода, що тато ваш до цього не дожив.

Йдучи до туалету, я бачила, що Прабабка застигла в передпокої над черевиками, які стояли на витирачці, та щось сичала собі під ніс, до мене дійшло тільки одне слово: «чоловічі».

Я мусила знову лягти, мені вручили якусь таблетку від гарячки, вони далі розмовляли, а я дослухалася з-за дверей.

— Мені було шість років, — розповідав Микола. — Я втік від матері, пішов гратися на горище. Там крізь шпарину я побачив надзвичайну річ — сонячні промені мерехтіли на якихось невідомих мені предметах, схованих за перегородкою. Мене це не надто здивувало, я вже знав казки про Алі-бабу й Аладіна, тож чом би й мені було не стати героєм якоїсь казки? Я покликав матір, та покликала сусідку, і невдовзі вони добралися до недоступної доти частини горища. Я пам’ятаю їхній захват: там виявилися картини, столове срібло, а також запилюжені рулони дуже гарних тканин. Жінки були настільки захоплені побаченим, що не помітили, як я нишком забрав коробочку з пластинками невідомого призначення, яка стояла збоку. Я підняв догори одну з них — це була пластинка з портретом якоїсь дами в капелюсі. Я підняв наступну — церква. Виявилося, що дивовижні плитки — це негативи: види Львова, портрети людей у чудернацькому вбранні. Це був справжній скарб, тільки мій, схований від очей дорослих.

— Яка неймовірна історія! — зітхнула Аба.

— Через багато років я дізнався, що до війни цей особняк належав польському фотографу, який зник улітку 1941 року.

Він, найімовірніше, був закатований НКВС в одній із міських в’язниць.

— А що з коробочкою?

— Вона досі в мене. І знаєте, коли я чую слово «краса», то думаю про ту жінку в капелюсі з негатива. Мабуть, саме через неї я і почав малювати.

Перш ніж вийти, Микола зайшов до мене, присів на краю мого ліжка, пройшовся по моєму чолу шорсткою долонею художника.

— Я не знав, що твоя бабуся спеціалізується на портретах, — сказав він. Я почула в його голосі поблажливі нотки і відчула спазм у серці, ніби випила забагато кави «Форт». Коли він пішов, на краю мого ліжка присіла Аба.

— Я не знала, що в Миколи настільки потішна вушанка, — сказала вона, а тоді додала таким тоном, ніби розкривала якусь таємницю:

— Після війни такі носили німецькі полонені.

Після цих слів вона свіжо і по-дівчачому розсміялася, і тоді я відчула, що чимось кривджу її. Щоправда, я не розуміла — чим саме.

З кімнати Прабабки знову долинало голосне схлипування, яке потрохи переростало в завивання, а насамкінець — у спів. Вражаючі вокалізи старої сирени; щойно почувши їх, усі моряки затикають вуха, повертають стерно і пливуть далеко-далеко, якомога далі.

Якби мені у ті дні хтось сказав, що те, що я тоді переживала, можна назвати польським словом «пожадання», я би почулася ображеною, а так — тішилася ілюзією, що мені просто жарко, і розстібала плащ, коли ми прогулювалися по розташованому неподалік від Опери базарчику, який називали «вернісаж», і де в кожній кічевій картині, вишитій сорочці чи дерев’яній ложці крився спогад, якого я воліла би не мати навіть ціною втрати решти спогадів, навіть ціною втрати самої себе. Я не хотіла там бути, але дозволяла себе вести, а він робив усе, щоб ми раз за разом проходили повз нещасне творіння Горголевського, щоб крадькома кидали на нього погляди, які залишалися там на довший час, зачепившись за досі збережене пальмове листя Слави чи за місце, з якого кілька років тому прибрали пам’ятник Леніну.