Жанна Слоньовська - Дім з вітражем

Вулицю, яка починалася відразу за рогом нашого будинку, ми називали Академічною, хоча на табличках фігурувала інша назва: проспект Тараса Шевченка. На ній були три кінотеатри, багато крамниць і алейка високих тополь посередині — на тому місці, де колись текла Полтва. Раз на декілька днів ми з Абою теж посувалися за її течією, на жаль, надто повільно, раз у раз нам доводилося кидати кітву в якомусь порту, чи то пак — магазині, якраз у цьому і полягало ходіння за покупками, таке мені ненависне.

Вулиця Академічна починалася на площі, де сто років тому стояв фотель польського драматурга Александра Фредра, і в ньому тоді сидів він сам, але в роки наших з Абою проходів не було вже ані фотеля, ані нікого, хто б у ньому сидів, тільки голуби гойдалися на важких ланцюгах, що обгороджували площу; кожна ланка закінчувалася кам’яною кулькою зі шпичаками. «Гонка озброєнь», — ось що завжди спадало мені на думку, коли я на них дивилася.

Вулиця Академічна — це був іще й будинок на розі, а в ньому — кінотеатр імені революціонера Миколи Щорса, поруч стояв автомат із газ-водою, в який треба було опустити монету, і тоді з його верхньої частини в гранчастий стакан із товстого скла починала текти рідина, а коли її випивалося, стакан треба було перевернути догори дном і сполоскати у фонтанчику, що бризкав струменем із нижньої частини автомата. На початку дев’яностих до стаканів подочіпляли ланцюги, а наприкінці декади, перед двотисячними автомати взагалі зникли, однак зараз ідеться про вісімдесяті.

На намальованих вручну афішах я прочитала напис: «Андрій Тарковський. Ностальгія». Перед кінотеатром стояла черга на піввулиці.

— Що таке «ностальгія»? — запитала я в Аби.

— Туга за батьківщиною, — відповіла вона і глянула кудись убік. Не знаю, чи їй думалося про Ленінград-Петербург, де народилася і жила до війни, чи про Польщу, про яку завжди мріяла і яка так зненацька усунулася зі Львова.

За кінотеатром був магазин «Галантерея», він пахнув парфумами і потом, я не розуміла, навіщо ми туди заходимо, якщо не збираємося нічого купувати, але слухняно слідувала за Абою, намагаючись не дихати носом. У засклених вітринах стояли подібні до ракет на старті відкриті губні помади, їздили танки пудрениць, наганяли страху пускові установки лаків для нігтів, радари темних парасоль і парашути бюстгальтерів. Стояв галас і гамір, огрядні жінки проштовхувалися до прилавка, не соромлячись виймали із суконь свої персикові груди, приміряли бюстгальтери, а з прилавка трохи виступали чорні чоловічі дерматинові рукавички, і мені здавалося, що вони ось-ось доберуться до брезклої чи ніздрюватої шкіри отих жінок, до їхніх верескливих горлянок, до їхніх розлізлих сосків — і накинуться на них. Воістину, жінки, які ходили по Академічній, викликали відразу: тягнули за собою торби з покупками і вередливих дітей, стікали потом і гарикали одна на одну. Інша справа — чоловіки: ті були чистіші й тихіші; вони ступали важкою ходою, одягнені в ідентичні сірі плащі та капелюхи з вузькими крисами; ці капелюхи вони з гідністю піднімали, коли зустрічали когось знайомого.

На Академічній було кафе «Снігурочка» з двома однаковими залами у двох сусідніх будинках, там працювали дві однояйцеві близнючки з фіолетовим волоссям. У «Снігурочці» подавали морозиво «пломбір» у металевих мисочках, а до пломбіру можна було додати за бажанням джем, какао чи горіхи.

Мені подобався магазин із написом «Хліб» і рум’янощокі продавщиці зі схованим під білими чепчиками волоссям. Вони ніколи не кричали, нагадували мені уважних лікарів і були навіть важливішими за них, бо продавали людям хліб, а ще ж зовсім не так давно люди вмирали з голоду. Ми купували білий батон і півбуханки житнього, купували рогалики по шість копійок і круглі булочки по три, їх можна було наминати по дорозі. У хлібному був також і кондитерський відділ, у якому зазвичай було порожньо, лише вряди-годи в нішах прилавка виростали округлості тортів, після чого швидко утворювалася черга зі спритного жіноцтва — і тоді знову ставало порожньо. Ми не були спритними, я могла хіба тільки мріяти про торт, наприклад, із насипаним какао-порошком через трафарет силуетом ратуші на білому кремовому тлі та з нечітким, ніби притрушеним солодким снігом, написом «Львів».

— Той крем зроблено з маргарину, — казала Аба, щоби мене розрадити. Я знала, що за маргарином не бувало черг, він мав зовсім не їстівний запах, а значить, те, що його додавали до тортів під назвою «Львів», — насправді профанація і саботаж.