Крістоф Рансмайр - Останній світ

Але та мара не злякалася, не розсипалась і не розтанула в повітрі; навпаки, вона все росла, росла, поки стала завбільшки така, як ці двоє останніх людей, і тоді Девкаліон і Пірра вжахнулися ще дужче. Бо цілі пригорщі ріні й піску, що, виписуючи плавну дугу, падали у воду або відскакували від голого тіла тієї жінки й тонули, геть усі тут-таки розм'якали й починали ворушитися; вони котилися по дні, перекидались, бубнявіли й, викачані в мулі та глині, зрештою лускалися, мовби яйця в гнізді.

І тоді з твані почали плодитися люди — з кожної калюжі по цілому гурту. З тих камінців, що їх кидала Пірра, поставали жінки, а з тих, які кидав Девкаліон, — чоловіки. Тепер уже ціле неосяжне велике військо стояло, похитуючись, на суходолі й німо дивилося на двох останніх людей, народжених людьми. Пірра й Девкаліон, тремтячи від страху, знов посідали на пліт і позатуляли обличчя руками, щоб не бачити цих нестерпно порожніх поглядів. І вода в калюжах і далі вирувала, пузирилася, і лави того війська ставали чимраз щільнішими…

— Після майбутнього потопу, який усе знищить, із граду каміння постане нове людство! — закричала Ехо. — Це майбутнє провістив мені з вогню одного зимового дня Назон. З кожного камінчика — по чудовиську! — вигукувала Ехо. — Вигнанець прорікав, що в тому його світі люди будуть з каміння. Але саме те, що вилізло з болота, рід, який загинув через свою вовчу неситість, своє глупство й жадобу до влади, Назон і називав істинним, власне людством — виплодом міцним, як мінерали, з базальтовими серцями, серпантиновими очима, позбавленим почуттів і мови кохання. Однак не знатиме те поріддя й ненависті, жалю та смутку; воно буде таке саме непохитне, таке саме глухе, німе й стійке, як скелі на цьому узбережжі!..

Прокричавши останні слова, Ехо змовкла, жадібно вдихнула повітря, так ніби цей надсадний крик геть її виснажив, і поклала руку на плече Котти. Високо над бухтою, на кам'яних «балконах» сиділи й лежали під тентами ливарі, байдужі до двох постатей далеко внизу, оббризканих хвилями прибою. Разом із ливарями на гребені хвиль некліпно дивилася й глухоніма ткаля. Потім рука Ехо м'яко спала з Коттиного плеча; аж тепер він знов побачив знак її хвороби, і той знак, як і першого дня, вжахнув його. Котта побачив шолудиве затилля її долоні, пластівці відмерлої шкіри, побачив руку, немовби зроблену з слюдяного сланцю, сірого польового шпату, вапна та грубого піску, — тендітну скульптуру з суміші крихкого каміння…

Мовчки поверталися вони цього дня з бухти балюстрад до повитого білою млою залізного міста. Згадуючи виступи Назона в столиці, Котта марно намагався віднайти в пам'яті картину загибелі світу, співзвучну з розповіддю Ехо. Він виразно пам'ятав, як читає й говорить Назон, однак жодного його слова про потоп не міг пригадати.

Ехо ступала поруч так стомлено, неначе в ту свою надсадну переповідь Назонового пророцтва вклала не тільки ввесь свій голос, а й усю снагу спогадів, — так стомлено, немовби, повідомивши про апокаліпсис, вона до останку виконала своє покликання й тепер знову поринає в німоту.

Пополудні вони розійшлися на молу, коротко, недбало махнувши одне одному рукою. Потім Котта ще кілька годин сидів там на тесаних з брил скам'янілостей каменях, погладжував, поринувши в роздуми, скойки та щупальця допотопних слимаків, кільчастих червів та рачків, а тоді його знов здолала туга за Римом — тут, у Томах, вона прокидалася в ньому іноді ні з сього ні з того і, після низки коротких споминів, зрештою так само несподівано згасала. Він полічив сегменти на спинці в морської стоноги, що навіки вросла в камінь, згадав про білу, гладеньку поверхню каррарського мармуру, відчув під собою всотану брилою полуденну спеку і зі смутком подумав про розморені, затишні години на веранді, про канапи й набиті волосом крісла. На молу билися, зі скреготом терлись один об один припнуті човни, немовби в'язні з Трініта-де-Монті після якоїсь святкової ночі вичищали дротяними мітлами та щітками великий стадіон чи театр.

Коли він нарешті підвівся, було вже темно. Туга його прибирала чимдалі блідіших образів, меркла й кінець кінцем привела його в думках знову туди, куди Котту погнав час і задушлива атмосфера Римської імперії, — до безлюдних сходнів гавані на краю світу, до місця вигнання. Але воднораз у ньому зміцніла впевненість: хоч би там як, а він, Котта, таки віднайде «Метаморфози», цей спалений, розтриньканий серед ливарів та свинопасів і вдруге вже не записаний твір, і поверне його Римові. Визбирає з пам'яті Ехо та інших людей, що сиділи коло Назонових багать, усі поетові історії, хоч самого їхнього автора йому в трахілській глушині знайти й не пощастило. «Книга каміння», — сказала Ехо. І Котта, повернувшись до мансарди линваревого будинку, на початку своїх нотаток про загибель світу, вивів: «Книга каміння».