Ясунарі Кавабата - Країна снігу (збірка)

Грубуваті слова жінки чомусь трохи остудили мене… Я відчув, що мої химерні сподівання, розбуркані натяками старої з перевалу, враз лопнули, як мильні бульбашки.

Тим часом, позираючи на мене, літня жінка провадила далі:

— А ваша, паничу, темно-синя касурі справді чудова. — А тоді звернулася до однієї з дівчат: — Правда, у студента кімоно з такої ж тканини, як і в вашого Тамідзі? — А потім знову обернулася до мене — У мене дома син… школяр. У нього кімоно таке ж, як і ваше. От тільки одне погано, що касурі тепер дорога.

— А в якій школі вчиться ваш син?

— У початковій. У п’ятому класі.

— Ага… в п’ятому…

— Він вчиться в Кофу. Ми вже давно живемо на острові Осіма, але родом з Кофу, з провінції Каї.

Після годинного відпочинку парубок одвів мене до готелю. А мені так хотілося заночувати разом з артистами в нічліжному будинку! Ми звернули з битого шляху на стежку, посипану жорствою, спустилися кам’яними сходами і, перейшовши міст біля громадської лазні, опинилися перед садибою готелю з гарячими мінеральними водами.

У купальні готелю мій знайомий розповів, що йому двадцять чотири роки, що його дружину спіткало нещастя: у неї двічі були передчасні пологи й обидва рази дітей не вдалося врятувати. Судячи з емблеми службовця готелю, я вирішив, що він з Нагаока. І навіть був подумав, що цей розважливий, симпатичний парубок або дивак, або до нестями закоханий у мандрівну артистку. Інакше чого б йому волочитися за мандрівниками й носити їхні речі?

Коли я скупався у басейні й пообідав, було вже близько третьої. Як швидко збігає час — о восьмій ранку я тільки виходив з Югасіма!

Повертаючись до нічліжки повз мою веранду, парубок помахав мені на прощання рукою.

— Будь ласка, купіть собі хурми! Вибачте, що кидаю, — гукнув я і випустив з руки пакетик з грішми.

Парубок відмовлявся, хотів пройти мимо, та коли побачив, що пакетик упав на землю, вернувся і підняв його.

— Та навіщо? — Парубок кинув пакетик назад на веранду.

Лише за другим разом він узяв мій скромний подарунок.

Надвечір розгулялася справжня злива. Гори оповилися сірою пеленою, вода в річці перед готелем забурунила, пожовкла. «Такої негоди мандрівні артисти не наважаться ходити по готелях», — подумав я, але все одно не міг усидіти на місці й кілька разів ходив у купальню. Сутінь огорнула мою кімнату. У квадратному отворі в стіні висіла лампочка, освічуючи водночас дві кімнати, розділені фусумою.

Крізь шум зливи здалека долинули ледь чутні звуки барабана. Я рвучко розсунув віконниці [1] В японських будинках двері, стіни й віконниці розсуваються на рейках. й вихилився надвір. Звуки барабана начебто наближалися. Дощ і вітер били в обличчя. Я заплющив очі й прислухався, намагаючись визначити, куди рухається барабан. Невдовзі я почув бренькіт сямісена {10} 10 Сямісен — триструнний щипковий музичний інструмент. , а тоді й протяглий жіночий крик, веселий регіт. «Мабуть, артисти розважають гостей у ресторані навпроти нічліжки, — здогадався я, бо розрізнив кілька жіночих і чоловічих голосів. — Може, й сюди прийдуть?» Однак вечірка була в розпалі й, здавалося, переходила в нестримне гульбище. Раз у раз тонкий жіночий голос прорізав нічну тишу. Весь у нестерпній напрузі, я сидів при розсунутих віконницях і щоразу, коли до мене долинали звуки барабана, радів: «Танцівниця на бенкеті. Вона ще б’є в барабан». А щойно барабан затихав, я не знаходив собі місця. Усім своїм єством я намагався крізь шумотіння дощу вловити бодай найменшу знайому ноту.

Незабаром почулось тупотіння людських ніг: розвеселіле товариство танцювало чи, може, гралося в кота й мишку. Та ось усе стихло. «Що віщує ця коротка тиша? — намагався вгадати я, втупившись у пітьму. — Невже цієї ночі чиїсь брудні руки торкнуться танцівниці?»

Я засунув віконниці й ліг; серце гнітив важкий тягар. Я пішов у басейн. Спересердя розбурхав воду.

Злива вщухла, з-за хмари виринув місяць. Умита дощем осіння ніч проясніла. «От би кинутись туди… босоніж… мерщій… Та все одно нічим не зараджу…» — подумав я. Минула друга година ночі.

Другого дня після дев’ятої мій знайомий зайшов до мене в номер. Я щойно встав і запросив його з собою у купальню. Стояла погожа днина бабиного літа, виповнений до краю потік перед готелем блищав у теплому сонячному промінні. Вчорашні муки видались мені бентежним сном.

— Гулянка вчора тривала довго? — спитав я парубка.

— А хіба ви чули?