Таня Малярчук - Забуття

«Панський» будинок, що ближче я до нього підходила, набирав чіткіших рис, тричі зруйнований, у 1915-му, 1918-му і 1920-му. Липинський продав земельну ділянку, щоб на виручені кошти брат зміг відбудуватися. За це пізніше брат надсилав Липинському закордон 20 доларів місячно. Ґанок під чотирма колонами, на щастя, лишився неторкнутим. Тепер колони велично здіймалися наді мною.

Спершу я обійшла будинок по колу (було видно, що свіжо реставрований), тоді зайшла всередину — великі дерев’яні двері зловісно рипнули. Сільський чоловік на ім’я Петро потис мені мозолястою зашкарублою долонею руку.

— А ви чого цікавитеся Липинським? — недовірливо спитав після годинної розмови він. — Для звичайного відвідувача музею ви занадто багато знаєте.

— А є відвідувачі?

— Та приїжджають деколи. З-за кордону приїжджають. Він не тут помер.

— Але тіло потім перевезли і поховали в Затурцях, хіба не так?

Петро трохи зам’явся.

— Ну так, але самої могили більше нема. Його поховали у родинному склепі на польському цвинтарі, там, біля ставка, на трасі, там і костьол колись польський був. Як прийшли совіти, костьол знесли. А потім один колгоспний тракторист, він уже помер, за самогонку зрівняв цвинтар з землею. Могильні плити пішли на підлоги в колгоспних свинарниках. У цьому домі донедавна теж було тваринне господарство.

— Тварин шанують у вашому селі, — навіщось сказала я, але Петро, здається, зрозумів іронію і ще щось додав про людей, які просто не розуміли «тому всьому ціни».

— Великий був чоловік, — сказав Петро мало не зі сльозами на очах. — У мене є одна фотографія, не подивитеся? Раз так багато знаєте, може, підкажете мені, хто то?

Фотографія висіла на стіні у виставковій залі. Це було весілля сестри, ще живі Казімєж і Клара Ліпінські, зліва від щасливої нареченої стоїть дядько Рокицький, вуса підкручені, погляд шалений, сам Липинський тоді був на військових навчаннях.

— Ось цей, ви знаєте, хто він? — Петро вказав на статечного голомозого чоловіка в пальті з білим комірцем, сидів у першому ряді весільних гостей. Був схожий на чиновника. Але я не знала.

Натомість інша фотографія привернула мою увагу. На ній Липинський, уже старший, з братом Станіславом сидять на лавці в саду чи парку, на голові капелюх, у руках тростина. По обидва боки від братів повсідалися жінки. Та, що поруч із Липинським, у береті, шарф (чи шаль) звисає незав’язаний, руки сумирно покояться на колінах. Жінка дивиться в об’єктив, Липинський теж. Однак відчутно, що ці двоє ледве витримують ситуацію, в якій опинилися. Вираз обличчя жінки непроникний, демонстративно байдужий, щелепи зведені, губи зціплені. Ніяка не красуня.

— Це Казимира, так? — мені ніде раніше не траплялися її зображення. Петро кивнув.

— Думаю, що тут вони розлучаються. Десь після війни.

Я ще побродила ліском навколо дому (його Петро назвав частиною збереженого саду Липинських) і навпростець через випалене сонцем пасовисько вийшла на трасу, щоб піймати маршрутний автобус. Відсутність могили Липинського дивно впливала на моє сприйняття. Здавалося, що його смерть розлилась усюди в повітрі, і її, різку і задушну, можна відчути на запах, навіть на смак, гірку і несправедливу, сповнену жалю, докору і вини. Позбавлена могили, смерть самовільно вписалася в краєвид. Кістки, переорані трактором за пляшку самогонки, ворушилися під ногами, землею стало страшно ступати.

Я прочекала годину, але жоден автобус не над’їжджав. Автомобілі не зупинялися. Мені страшенно хотілося звідси геть, щоб не бачити і не відчувати того, що настає після кінця історії. Раніше я думала, що кінець означає велике ніщо, царювання чорної матерії, глухоту і сліпоту, математичний нуль. Але з’ясувалося, що він може пройти непомітно для тих, хто всередині. Нещасні ще довго імітуватимуть життя, не здогадуючись, що гілка зеленіє на всохлому дереві. Коріння давно відмерло і перегнило. Зневажені кістки розростаються замість нього.

Я почала плакати, постійно нагадуючи собі, що сльози — це гнів, адресований комусь іншому. Але кому? Колгоспному трактористові, який всього лиш виконав наказ? Селянам, які стояли і дивилися, не розуміючи «тому всьому ціни»? Партійцям, що давали розпорядження, дотримуючись курсу на знищення шкідливої історії, курсу лоботомії пам’яті? Чи, може, власним дідам і бабам, прадідам і прабабам, які виявилися заслабкими, щоб протистояти цій лоботомії? Хто винен? На кого злитися?

У відчаї я набрала останній номер у телефонному списку. Різкий чоловічий голос відгукнувся і я, ковтаючи сльози, вивалила все відразу: