Таня Малярчук - Забуття

— Якщо не обдурять і заплатять, то вистарчить на кілька років, — похвалився Чикаленко двом чоловікам, які прийшли провідати його у Рудольфс-шпиталі на Бьоргавеґассе, 8 у Відні, не змовляючись, в один і той же час.

Був грудень 22-го.

Один чоловік — Липинський, другий — Піснячевський, редактор «Волі».

«Липинський ще більше схуд, очі запалися і набули якогось чужого виразу. Якби зустрів його на вулиці, то не впізнав би, тим паче, що обріс бородою».

— Де ви ховалися, дорогий В’ячеславе? — ледь прошепотів розпростертий на ліжку Чикаленко. З його тіла на всі боки стирчали різноманітні трубки, а одна — з особливо принизливого місця. — Всі тільки й питають, куди зник Липинський?

— Усунувся, Євгене Харламповичу, бо кардинально не погоджуюся з тим, що відбувається. Живу в Райхенау — з Відня півтори години поспішним поїздом. Гірська місцевість. Коли оклигаєте, неодмінно приїздіть у гості.

— Бачите, порізали мене, як свиню. Спершу у стравнику знайшли виразку, тепер он мусили репарувати мочовий апарат. Наріст затуляв вихід мочі, довелося розрізати, щоб його вискребти. І гірше всього, що по операції треба буде місяць так лежати з трубкою в пузирі, доки не зростеться всередині. Біда! А Піснячевський, гляди, сидить і ручки потирає, бо вже знає, про що напише у своїй газетці!

Піснячевський і справді потирав руки, але чи то від холоду, чи від незвичного нервового збудження.

— Не любите ви мене, Євгене Харламповичу, хоч я вас з теперішньої інтеліґенції поважаю найбільше і взагалі маю за учителя свого життя.

Чикаленко невдоволено заворкотів і завертівся на ліжку.

— Та й писати вже не маю куди, — розчавлено додав Піснячевський. — «Волю» мусив закрити, бо друкарня подала на мене до суду за борги. Ледве з працівниками розрахувався. Думаю повернутися до лікарської практики.

Його очі весь час бігали в різні сторони, сам Піснячевський безперестанку озирався, ніби боявся, що хтось непроханий зараз увірветься до палати і всіх без розбору розстріляє. Голову тримав низько, готовий за потреби стрибати під ліжко ховатися. У ногах тримав невелику валізку, з якою їдуть на кілька днів відпочити за місто.

Чикаленко мовив:

— А я все шукав нагоди з вами, Липинський, посваритися, бо велику дурницю ви втнули зі своїми новими політичними поглядами. Гетьманство, Скоропадський — навіщо ви так себе соромите? Ця політична ідея мертва і ніякої користі нікому не принесе.

Липинський напружився. У грудні минулого року з кількома однодумцями він створив у себе вдома Український Союз Хліборобів-Державників, який мав об’єднати розпорошених українських монархістів і проголосити Павла Скоропадського гетьманом України. Сам Липинський став головою Ради Присяжних. Свою монархічну теорію він почав друкувати у гетьманському збірнику «Хліборобська Україна» під сентиментальною назвою «Листи до братів-хліборобів», де окреслив головні причини поразки визвольних змагань і стратегію майбутньої боротьби. Програли українці, бо не мали «ідеї, віри, легенди про одну, всіх українців об’єднуючу, вільну і незалежну Україну». Здатні на революційний порив, вони завжди боролися проти чогось (проти Польщі, Росії, панів, більшовиків, гетьманців), а не за щось. Керувалися ненавистю до ворогів, а не любов’ю до своєї землі і бажанням побудувати на ній незалежну державу. Бракувало «об’єднуючої» ідеї. Опираючись на традиційну українську державність, якою в історії українського народу було лише гетьманство XVII—XVIII ст., можна створити таку ідею. Відповідно, кандидатура єдиного живого гетьманського нащадка Павла Скоропадського була для Липинського само собою зрозумілою.

— Я читав ваш випад проти мене, Євгене Харламповичу, — говорячи, Липинський з недовірою поглядав на журналіста навпроти, чия присутність біля ліжка хворого йому, як і самому хворому, подобалась мало. — Але думаю, що головна ріжниця в наших поглядах лежить не в гетьмані Скоропадському, а в розумінню будуччини України. Ви не вірите в сучасних керівників, у Петлюру чи Скоропадського, і впевнені, що сучасне покоління показало себе і більше нічого не варте, колись прийдуть кращі і все зроблять. Аж тоді утвориться українська нація. А я в це не вірю, бо не бачу передумов для того, щоб дальші покоління видали з себе кращих Петлюр чи Скоропадських. Чесним і розумним українцем у нас єсть і може бути тільки той, хто не займається політикою. Отже, розуміється, що всі чесні і розумні мусять від неї відійти. Але чи може українська нація і українська держава бути сотворена одними тільки авантюристами і пройдисвітами? Сумніваюся! Тому рішив працювати з тим, хто є, використовуючи досвід попередніх поколінь. Не знаю, чи обраний мною шлях правильний. Може, краще було завчасу перемінити політику на археологію. Принаймні помер би спокійно, не обпльований і не осмішений всякою піснячевщиною…