Таня Малярчук - Забуття

Бомчик відтоді мав ще багато різних корів, але більше ніколи з ними не фотографувався.

І почав стрімко набирати вагу.

Цей процес ніяк не був пов’язаний з коровами, просто я згадала його худим на тій одній-єдиній фотографії з легендарною Рябою. На ній дід був одягнутий у брезентовий пастуший плащ з капюшоном, бо йшов дощ. Надворі стояла пізня осінь — ця блаженна мить перед затяжною зимою, коли кожен наступний день на пасовиську може виявитися останнім, якщо за ніч випаде сніг. Тоді, в очікуванні неминучого снігу, корови пасуться найсумлінніше.

Я пам’ятаю, як одного разу засніжило з самого ранку, коли ми з дідом і коровами якраз були в полі. Корови поволі вкривалися білим серпанком, немов хребти далеких гір. В ущелинах коров’ячих хребтів снігу збиралося більше, але тварини спокійно паслися далі. Їхній спокій розливався всюди навкруги. Ми з Бомчиком сиділи на розкладних кріселках неподалік, накрившись однією спільною цератою з ромашками, якою ще донедавна був обгорнутий стіл у літній кухні, і насолоджувалися ідилією.

— А чого дід Бомчик став такий грубий? — несподівано спитала мама. Вона ніколи особливо Бомчика не любила, бо вважала його несерйозним. Дід справді часто кепкував з усіх і з неї також, кажучи, що «невістка — то є чужа кістка». Цієї фрази мама так ніколи свекрові й не вибачила.

— Бо він почав багато їсти, — сказав батько.

Але це було лише півправди.

Перед тим, як почати їсти, Бомчик багато сміявся.

Він сміявся так голосно, що іноді аж дзеленчали шибки у домі, який він збудував своїми руками у 50-х (того ж року в селі заснували колгосп). Коли Бомчик сміявся надворі, йому підвивали всі сусідські пси і голосніше, ніж звичайно, квоктали кури. Він не соромився широко роззявляти беззубий рот, коли сміявся: його пластмасові зуби тоді грілися у горнятку на підвіконні літньої кухні. Кухня з глиняною долівкою — її він теж збудував сам. На пофарбованому в голубий колір підвіконні ще цокав чудернацький червоний годинник, який показував чудернацький тутешній час. У різні пори року час відрізнявся від загальноприйнятого по-різному. Взимку я знала, що пів на дванадцяту насправді означає пів на другу. О літній четвертій по обіді, тобто насправді о п’ятій, дід Бомчик сміючись виганяв худобу (деколи в нього також були й кози, і навіть одна вівця), мені ж залишав на підвіконні кілька гривень на морозиво собі й на «Ватру» — йому. Чи тоді ще ходили купони, а «Ватру» вже вилучили з обігу і розпочалася ера «Прими» без фільтра?

Одне літо й одну зиму ми мешкали з ним удвох, і це були найвеселіші часи мого життя. Я сміялася разом із Бомчиком. Місцеві називали мене Бомчиковою.

Своє прізвисько дід отримав саме через смішки і небилиці, які він «бомкав» усюди, де міг. Здавалося, він ніколи не говорив правди, але, можливо, правди й не існувало. Свою недовіру до всього, що люди вважають правдивим, я успадкувала він нього.

— Ми заглянемо через тиждень, — сказали батьки, спакували порожні слоїки і попід ручку вийшли в коридор. Я завжди фіксувала, коли вони торкалися одне одного. Для мене ці доторки були ознакою ніжного почуття і радісної довіри, а також безпеки, бо їхню любов я трактувала як запоруку любові до себе. Були роки, втім, коли батьки зовсім перестали практикувати доторки, уникали навіть дивитися одне на одного.

Вже на сходах мама по-злодійському докинула:

— Я таки подзвоню Ніні (медсестра в обласній психіатрії).

Двері зачинилися — і всередині знову настала тиша. Я залишилася сам на сам із собою.

Щоб якось забавитись, я згадала, що колись давно хотіла вивчити китайський внутрішній стиль кунґ-фу тайдзіцюань, і познаходила в інтернеті відеоуроки. Комп’ютер поставила на стіл, а сама посеред кімнати неоковирно повторювала за «учителем» найпростіші форми.

Якщо чесно, то це не я хотіла вивчити тайдзіцюань, а батько хотів, щоб я хотіла. Він вважав себе майстром кунґ-фу, хоча насправді був із тих самоучок, які в кінці вісімдесятих виписували радянські журнали «Техника Молодежи» чи «Боевое Искусство Планеты» і збиралися з друзями у наскрізь просмерділих чоловічим потом районних спортзалах, щоб поспаринґуватися. Я кажу «чоловічим потом», бо жінок я там ніколи не бачила.

Мама працювала у другу зміну, тому батько тягав мене малу з собою. Ми крокували, два «кунґфуїсти» — «майстер кунґ-фу» і «дочка майстра кунґ-фу» — міцно взявшись за руки, вечірніми вулицями, один високий, друга зовсім мала, високий йшов швидко, мала мусила підбігати. Ці спогади тепер надзвичайно приємні. Відтоді ми ніколи більше так не ходили.