Таня Малярчук - Забуття

За ціле життя Липинський не зробив страшнішої помилки. Всі його наступні помилки були лише наслідком цієї першої.

— Думаю, не варто турбувати лікаря, — Казимира різко встала.

Розпластаний на канапі, Липинський безпомічно стискав затерплими пальцями горло, ніби хотів сам себе задушити.

— Тебе ніколи не жалила бджола, Вацлаве?

— Ніколи.

— Це не смертельно, — лице Казимири знову стало гострим, як кинджал.

Липинський згадав, що ще повинен був супроводити матір на двірець. Він підвівся з канапи.

— Я зайду завтра, як звично, о другій.

Казимира кивнула, він швидко зібрався і принижено вислизнув на вулицю.

Вінчання відбулося в тій самій церкві, де молодята раніше так завзято сварилися. На церемонії були лише найближчі родичі. Дядько Адам Рокицький, власник великого маєтку неподалік Умані, приїхати не зміг, бо саме був зайнятий молотьбою, але запросив подружжя до себе на хутір у гості. Липинський відповів, що цього року приїхати не вдасться, вже все розплановано, може, наступного, але, перш ніж погоджуватися, він ще порадиться з Казимирою, адже вони тепер одна сім’я і все вирішують разом.

Разом вони вирішили переїжджати до Женеви, щоб в тамтешньому університеті слухати курс лекцій із соціології. Обоє добре знали французьку. Обоє хотіли геть. Речі надіслали наперед поштою — у Женеві знайомі вже допомогли знайти помешкання якраз навпроти університету за адресою Рю де Кондоль, 4. Самі ж молодята подалися у весільну подорож до Венеції. У фешенебельному готелі на венеціанському острові Лідо вони провели два тижні.

Спершу постійно трималися за руки. Було у цьому щось нове для обох — новий вид близькості з іншою людиною, коли не треба готуватися до нападу чи тримати оборону, не треба подумки перебирати актуальні теми для розмови чи аналізувати почуті слова, шукаючи в них прихований натяк чи звинувачення. Можна було просто триматися за руки і нічого не говорити. Її рука була завжди холодною. Його — теж. Казимира цілими днями бовталася у воді: плавати, звичайно, не вміла, тільки вдавала. Він сидів на березі на розкладному стільчику, за найпалючішого сонця застебнутий на всі ґудзики. Невідомо, що приховували ці неосяжні морські глибини. Великі риби могли відкусити йому ноги.

Море тоді Липинський бачив уперше і востаннє. Але бачив його не сам, а завжди з дружиною, тому сіль на губах і на шкірі пізніше незмінно нагадувала йому її.

І ось вона, усміхнена, щаслива, волосся вибилося з-під капелюшка, він рветься їй назустріч, але кожен крок, який він робить, щоб поєднатися з нею, роз’єднує їх, не зближує, а навпаки — віддаляє, забирає її в нього. Що ближче Липинський хотів бути з Казимирою, то менше її в нього залишалося, і коли він підійшов зовсім впритул, вона зникла повністю. Розчинилася, як крапля морської води в річковій заплаві. Лише присмак солі в роті нагадував, що вона колись узагалі була.

Згодом, щоби змогти викинути Казимиру з пам’яті, Липинський відмовиться від споживання солі в будь-якому вигляді. Безсольна дієта, як він це назве. Життя без Казимири.

Кажуть, що картини великих малярів Відродження колись, одразу по написанні, мали зовсім інакший вигляд, ніж тепер. Кіптяву від свічок, яка століттями, аж до винайдення електрики, осідала на їхній поверхні, вже неможливо нічим вивести чи стерти, тому первісних кольорів не побачить жоден відвідувач музею. Можна тільки припустити, якою була кольорова гама під димним нальотом. Минуле — це всього лиш припущення минулого. Кіптява, яка щільно покриває тривалі проміжки часу, — це історична обставина, а реальність — те, що всупереч усьому таки проступає назовні. Це не обов’язково найважливіша деталь цілої картини, навпаки, якась зовсім другорядна, дрібна дрібничка, на яку не звернув би уваги, якби бачив головне.

Так я запам’ятала своє минуле. Другорядні деталі грають у ньому, а точніше, в пам’яті про нього важливішу роль, ніж головні. Головні всі покриті кіптявою. Я не орієнтуюсь у власному житті. Якби хтось перевірив мої знання про мене, то цей іспит я склала б останньою, найгірше з усіх. Сусіди розповіли би більше. Зате я дуже добре пам’ятаю мимовільні погляди, кинуті крадькома, коли сила волі давала збій, страхи, які так ніколи і не справдилися, але досі міцно тримають у своїх лещатах, раптові запахи липи чи розмоченого літнім дощем асфальту — і як я стрімголов по ньому біжу, захляпуючи малинові вельвети багнюкою з калюж. Бажання, від якого йшла обертом голова. Мені хотілося всього. Хотілося все зробити власним досвідом. Чи не цей голод іноді називають молодістю?