Таня Малярчук - Забуття

Відчити проводились у головній залі Колегіуму Новум, тривали кілька днів і були доволі популярними у весняній програмі світського Кракова. Публіка збиралася різноманітна — від студентів та викладачів до лікарів і міських чиновників у супроводі розцяцькованих дружин. За найкращу доповідь лектор отримував грошову винагороду і можливість виступити на щорічній історичній конференції у Відні, що само собою вважалося великою честю.

Липинський дуже нервував, йому паморочилося в голові, заволокло очі, заклало вуха і відібрало голос. Коли перед самим виходом на трибуну він мало не спасував і захотів утекти, університетський товариш Микола Шемет притримав його за камізельку:

— Уяви собі, що всі ці люди в залі — голі. Геть чисто голі. Останні дослідження британських лікарів довели, що такий метод допомагає позбутися страху публіки. Публіка гола — значить, не страшна.

Невідомо, чи подіяли на Липинського товаришеві слова, чи спрацювали резерви внутрішньої сили, але він таки рушив до трибуни, щоб звідти виголосити:

— Участь шляхти в українсько-польській війні 1648—1649 років…

Публіка вдоволено замуркотіла. Вона ще не підозрювала, що на неї чекає.

Липинський неспішно почав:

— Для нас, людей XX сторіччя, які сліпо вірять у творчу всемогутність парламентських промов, побожно схиляють чола перед потугою журналістських пер, які дивляться на розвиток суспільства крізь призму літературних настроїв або будують майбутнє держави на збільшенні, скажімо, випуску молочних продуктів, — нам, отже, може здатися незрозумілою ця добровільна данина з власної крові, яку український народ у XVII сторіччі склав у жертві за свою свободу. За силою і розмахом повстання українців у роках 1648—1649 перевищувало все, що бачила тогочасна Європа. Могутність, яку зумів викресати з себе український народ, пізніше радикально вплинула на долі двох сусідніх держав, Речі Посполитої і Московського царства, будучи для Польщі початком кінця, а для Москви початком посиленого розвитку і росту. Сучасні історики, приналежні своєю ідеологією до Польщі або ж до Москви, забувають про об’єктивний суд у своїй оцінці цього періоду передусім, — тут Липинський ненадовго зупинився, — української історії.

Слухачі спантеличено затихли. Словосполучення «українська історія» ніколи раніше не звучало в цих стінах.

— Участь шляхти в козацькому повстанні вже не піддається сумніву, — говорив з трибуни Липинський. — Виговські, Креховецькі, Гуляницькі, Іскрицькі, Федьковичі — це лише деякі імена родовитих повстанців. Михайло Кричевський, ще донедавна вірний син польської корони, перейшов на бік Хмельницького і перехрестився в православ’я. Тоді ж він відмовився від свого католицького імені Станіслав і став Михайлом. Це факт винятковий для тих часів. Тому ми більше не вважаємо можливим трактувати Хмельниччину як повстання бідних проти багатих, як то любить робити польська історіографія, щоб знецінити і приховати її справжню суть. Участь правлячої верстви перетворила «бунт низів» із соціального явища в політичне, з руської ребелії — у визвольний рух за створення незалежної держави. У цьому його найбільша цінність.

Липинський поспіхом заковтував повітря і читав далі, мов свідок на суді, який має лише кілька хвилин, щоб розповісти правду.

— Чи був Кричевський іудою та відступником, як його ще кілька століть потому зображали на придворних гобеленах польські майстри? У часи, коли шляхта творила державу й навпаки — держава творила шляхту, брак власної державності означав для народу втрату своєї аристократії на користь чужої держави. Давній український рід Кричевських — найкращий приклад цього. Сучасники вважали Михайла Кричевського поляком і дивувалися, як він міг пожертвувати королівською прихильністю і своїми маєтками, які з цієї прихильності випливали, у погоні за безплотною ідеєю. Але те ціле покоління шляхтичів, яке віднайшло своє справжнє коріння і стало в бій за можливість незалежності, довело, що іноді безплотні ідеї важливіші за королівські маєтки. Їхній вчинок заслуговує не на осуд, а на славу і найвищу пошану. Що трапилося з їхніми дітьми по стількох роках української бездержавності, можемо добре бачити тепер. Шляхта на лівому березі Дніпра майже повністю русифікована, шляхта на правому березі — полонізована. Матеріал, з якого могла вирости державна Україна, був обернений на будівництво сусідів. Але як би там не було, ця жертва не пішла намарне. Бо якщо українці тепер існують як народ, то лише завдяки Хмельниччині. Не було в житті українського народу хвилини, важливішої за велику Революцію 1648—1649 років.