Діана Сеттерфілд - Тринадцята легенда

— Почав був, але кинув. Це про одну маленьку дівчинку. Вона втратила сім'ю, і її взяла до себе рідна тітка. Така зла була ця тітка — не те що місіс Лав. На оцій сторінці йдеться про те, як один з кузенів цієї дівчинки жбурляє в неї книжкою. А пізніше дівчинка йде до школи, жахливої школи із жахливим харчуванням… але там вона знаходить собі подругу. — Аврелій задоволено посміхнувся: либонь, його тішило, що він усе це ще пам'ятає. — Але ця подруга, на жаль, потім померла. — Його обличчя спохмурніло. — І після цього я чомусь утратив інтерес до цієї книжки і не дочитав її до кінця. — Аврелій знизав плечима, наче виправдовуючись за те, що так і не спромігся дочитати «Джейн Ейр». — А ви прочитали її повністю? Що з дівчинкою трапилося у кінці книжки?

— Вона закохалася у свого роботодавця. Його дружина — до речі, божевільна — мешкає разом із ним, але потайки намагається підпалити будинок; Джейн іде звідти. Коли вона повертається, на той час божевільна дружина вже встигає померти, а містер Рочестер сліпне, і Джейн виходить за нього заміж.

— Ясно. — Аврелій наморщив лоба, намагаючись осягнути почуте, але швидко облишив свої намагання. — Ні, тут щось не клеїться. Як гадаєте? Хіба що, може, початок доладний. Дівчинка без матері. Але після цього… от якби хтось роз'яснив мені, що все це означає! Хтось би взяв і просто розповів мені правду!

Він кинув погляд на вирвану сторінку.

— Може, важлива зовсім не сама книжка, а лише оця сторінка. А що, як у ній криється якийсь прихований сенс? Ось гляньте ще на це.

Він розкрив форзац книжки рецептів свого дитинства. Там рясніли щільні стовпчики і рядки цифр та букв, написаних розмашистим почерком школяра.

— Раніш мені здавалося, що то якийсь код, — пояснив Аврелій, — і я намагався його розшифрувати. Брав першу літеру кожного слова. Потім першу літеру кожного рядка. Або другу літеру. Потім міняв літери місцями.

І він продемонстрував мені результати своїх спроб. При цьому Аврелій хвилювався, і очі його світилися якоюсь гарячковою надією, наче він і досі сподівався вгледіти щось таке, що раніше не потрапляло в поле його зору.

Але я знала, що з цього все одно нічого не вийде.

— А це що таке?

Я витягла з торбини ще один предмет — і аж трохи здригнулася від несподіванки. Вочевидь, колись то було перо, а зараз — якась брудна засохла гидота з волосками, що злиплися у жорсткі коричневі колючки вздовж потрісканої основи.

Аврелій знизав плечима і похитав головою від безпорадності невідання.

Я з полегшенням кинула перо назад.

Залишалася одна річ.

— А тепер ось це… — почав був Аврелій, але раптом замовк.

То була нерівно відірвана смужка паперу з вицвілою чорнильною плямою, яка колись могла бути словом. Я стала уважно до неї приглядатися.

— Мені здається, — заторохтів Аврелій, — місіс Лав гадала… і ми з нею дійшли висновку, що… — він з надією поглянув на мене, — що то, напевне, моє ім'я.

Він тицьнув пальцем у папірець.

— Я змок під дощем, і чорнила розпливлися, але ось тут, саме в цьому місці… — Аврелій повів мене до вікна і підніс смужку ближче до світла. — На початку — щось схоже на А, у самісінькому кінці — S. Воно, звичайно ж, вицвіло за довгі роки, треба добряче придивитися, але все одно побачити можна, еге ж?

Я незмигно дивилась на пляму.

— Ну що, видно?

Я злегка хитнула головою — не заперечливо, але й не ствердно.

— От бачите! Відразу все стає ясно, якщо знаєш, що саме треба шукати, чи не так?

Я вдивлялася, але ті примарні літери, що їх примудрявся бачити Аврелій, залишалися невидимими для моїх очей.

— Ось так місіс Лав і зупинила свій вибір на імені Aurelius. Хоча з таким самим успіхом це могло бути й ім'я Alphons.

Аврелій сумно посміхнувся і відвів свій неспокійний погляд убік.

— А останньою була ложечка. Але її ви вже бачили. — Він засунув руку в нагрудну кишеню і видобув звідти невеличку срібну ложку, що її я бачила під час нашої першої зустрічі, коли ми їли імбирний торт, сидячи на велетенських котах біля парадного входу в Енджелфілд.

— А сама торба? — спиталася я. — Що це за торба?

— Просто торба — і все, — непевно відказав Аврелій, підніс торбу до обличчя й понюхав її. — Колись вона пахла димом, але вже не пахне.

Він передав торбу мені, і я теж принюхалася. Запах і справді вивітрився.

Аврелій відчинив дверцята плити, витяг звідти бляшане деко з тістечками й поставив остигати. Потім наповнив чайник і приготував тацю: чашки, тарілочки, цукерниця, горщик з молоком.