Діана Сеттерфілд - Тринадцята легенда

— Це нікуди не годиться, що ти не можеш зайти додому хоч на годину-дві, — дорікнув мені батько, зайшовши надвечір до крамниці.

— Але ж оце і є мій дім, — заперечила я, вдаючи, ніби не розумію, про що йдеться.

Але насправді все я чудово розуміла. Ішлося про мою матір. Я не любила її — ні її лицемірної жвавості, ні умисної недоторканної безликості її будинку. Я звикла жити в затінку, я зжилася зі своїм горем і знала, що в материному будинку моя печаль — непрохана гостя. Я була мовчкуватою, й мати дуже боялася мого мовчання. Їй, либонь, хотілося бачити в себе завжди бадьору, говірку дочку, яка своїм позитивним настроєм допомагала б їй боротися з її фобіями. Тому я намагалася триматися осторонь. І сьогодні теж.

— У мене обмаль часу, — пояснила я. — Міс Вінтер вимагає, щоб ми поспішали з роботою, урешті-решт, до Різдва лишилися лічені тижні.

— Та ото ж, — погодився батько. — Незабаром Різдво.

Вигляд він мав сумний і заклопотаний. Я знала, що це через мене, але з болем у серці усвідомлювала, що нічого не можу вдіяти.

— Я візьму із собою кілька книжок до міс Вінтер. Я їх уже запакувала і зробила відповідні позначки в картках.

— Гаразд. Нема проблем.

Тієї ночі мій сон перервало дивне відчуття: ніби на краєчку мого ліжка хтось сидить. Мені здавалося, я крізь ковдру відчуваю дотик кощавого тіла.

Це вона! Нарешті прийшла до мене!

Усе, що я мала зробити, — це розплющити очі й поглянути на неї. Але мене паралізував страх. Якою вона виявиться? Схожою на мене? Високою, тендітною, з темними очима? А може — і цього я боялася найдужче, — вона прийшла до мене з могили? Може, вона… може, вона стала потворою?!..

Коли я остаточно прокинулася, відчуття дотику крізь ковдру зникло. Страх поступово зник, наче розчинився в імлі. Це був просто сон. Не знаю, що я відчувала, — полегшення чи розчарування.

Уставши з ліжка, я перепакувала свої речі і, долаючи вранішній холод, пішла на станцію, щоб там сісти у перший поїзд на північ.

Коли я полишала Йоркшир, буяв листопад; на час же мого повернення він доживав свої останні дні й ось-ось мав перевтілитися у грудень.

Грудень завдає мені головного болю, зменшує мій і без того слабкий апетит. Я починаю багато і безсистемно читати. Я погано сплю, раз у раз прокидаючись у сирій прохолодній темряві. Першого грудня в мені починає цокати якийсь внутрішній годинник, відміряючи дні, години і хвилини до того дня, коли життя моє закінчилося, ледь почавшись… до мого дня народження. Я не люблю грудня.

Цього ж року передчуття неминучого лиха посилилося через погоду. Важке небо гнітюче тиснуло на будинок, змушуючи нас жити в імлистих сутінках, яким, здавалося, не буде кінця. Повернувшись, я застала Джудіт за збиранням по всіх усюдах читальних і настільних ламп та торшерів: у гостьових кімнатах вони ніколи не використовувалися, тож економка переносила їх до бібліотеки, до вітальні і до моєї кімнати. Робилося все, щоб відігнати похмуру сірість, що причаїлася в кожному кутку, під кожним стільцем, у складках фіранок та оббивки.

Міс Вінтер не розпитувала мене про те, що я робила під час від'їзду. Не розповідала вона мені і про стан свого здоров'я, хоча після моєї нетривалої відсутності неможливо було не помітити суттєвого погіршення. Фалди кашемірової шалі звисали з її схудлої фігури, а рубіни та смарагди на пальцях, здавалося, побільшали — такими тонкими стали її руки. Смужка сивого волосся з часу мого від'їзду поширшала; сивина вкралася в кожну волосинку міс Вінтер, і мідно-червоний колір змінився на бляклий відтінок жовтогарячого. Але попри фізичну немічність, письменниця повнилася якоюсь внутрішньою силою, якоюсь енергією, що допомагала їй долати хворобу і додавала наснаги. Тільки-но я увійшла до кімнати, сіла й витягла свого записника, як Віда Вінтер відразу ж почала розповідь з того місця, де її перервала, наче та нуртувала в ній і мала ось-ось перехлюпнутися через край.

Коли Ізабель забрали до психлікарні, у селі стали подейкувати, що з двійнятами треба щось робити. Їм уже виповнилося тринадцять — не той вік, коли дівчат можна залишати без нагляду. Вони потребували твердої жіночої руки і належного впливу. Чому б їх не послати до школи, пропонували одні? Та яка школа візьме до себе таких занедбаних дівчат! — слушно заперечували інші. Урешті-решт громада дійшла висновку, що найкращий вихід — це найняти гувернантку.