Діана Сеттерфілд - Тринадцята легенда

Отак місіс Модслі відпочивала добрі півгодини, аж доки Хазяйка, повернувшись із сараю, де вона збирала яйця, не поглянула випадково на підлогу й не помітила якісь темні обриси там, де їх досі не було.

А постать у білому безслідно щезла.

Коли я записувала з пам'яті, мені здавалося, що голос міс Вінтер лунає у моїй кімнаті так само гучно, як і під час її розповіді в бібліотеці. Її манера говорити закарбовувала слова у моїй пам'яті з точністю фонографа. Але, промовивши фразу «А постать у білому безслідно щезла», письменниця раптом зробила паузу; я теж зробила паузу, і олівець очікувально завис над аркушем, поки я здогадувалася, що ж трапилося потім.

Оповідь поглинула мене, тому я не відразу відволіклася від розпростертої на підлозі фігури місіс Модслі й звернула увагу на саму оповідачку. Коли ж мені вдалося-таки це зробити, я вжахнулася. Зазвичай бліде обличчя міс Вінтер набуло бридкого жовто-сірого відтінку, а тіло, завжди якесь заклякле, тепер немов боронилося від якогось невидимого нападу. Її рот тремтів. Я здогадалася, що вона ось-ось може програти битву, і міцно стулені вуста викривить гримаса лютого болю.

Я стривожено підвелася з крісла, не маючи, правда, уявлення, що і як робити.

— Міс Вінтер! — безпорадно вигукнула я. — Що з вами?

— Це мій вовк, — прошепотіла вона, і цього поруху губ було достатньо; щоб літня жінка скривилася від болю. Вона заплющила очі; видно було, що вона намагається дихати розмірено. Я вже збиралася була побігти по Джудіт, але тієї миті міс Вінтер спромоглася знову опанувати себе. Дихання її вповільнилося, дрож припинився, і хоч обличчя й досі було бліде як смерть, вона розплющила очі й поглянула на мене.

— Уже краще… — ледь чутно мовила вона.

Я повільно повернулася у своє крісло.

— Мені здалося, ви згадали про якогось вовка, — почала я.

— Так. Ця сіра тварюка любить гризти мої кістки. Зазвичай він ховається по закутках і за дверима, бо страшенно боїться отих штучок, — вона кивнула на білі пігулки, що лежали на столі біля неї. — Але вони не вічні. Уже незабаром дванадцята, і їхня дія припиняється. Наразі сіроманець принюхується до моєї шиї. О пів на першу він учепиться в неї своїми зубами й кігтями. До першої, коли я вип'ю чергову пігулку, він має вшитися у свій куток. Ми живемо за годинником — він і я. Щодня вовк відскакує від мене за п'ять хвилин до призначеного часу. Але ж я не можу приймати свої пігулки на п'ять хвилин раніше. І так триває день у день.

— А хіба ж лікар…

— Так, звичайно. Раз на тиждень, раз на десять днів він коригує дозу. Але достатньою мірою — ніколи. Боїться стати винуватцем моєї смерті. Чи мені легше від того, що винуватцем буде не людина, а вовк?

Вона спокійно, ніби нічого й не було, поглянула на мене, а потім заговорила — вже лагідніше.

— Пігулки — ось, бачите? І склянка води. Якби я хотіла, сама поклала б край своїм стражданням. У будь-який зручний для себе момент. Тож не треба мене жаліти. Я йду на це свідомо, бо маю встигнути дещо зробити.

— Гаразд, — кивнула я.

— Отож. Ідемо далі, щоб я і справді встигла це зробити. Ви не проти? Де ми зупинилися?

— Дружина лікаря Модслі. Лежить на підлозі в кімнаті для музичення. Обіч валяється скрипка.

І наша робота поновилася.

Чарлі не звик мати справу з проблемами.

А проблеми в нього були. І багато. Дірки у стрісі, тріснуті шибки, голуби, що позагиджували кімнати в мансарді… Але Чарлі ігнорував проблеми. Він був настільки далекий від реального життя, що не помічав їх. Коли якась із кімнат починала надто сильно протікати після дощів, він просто замикав її й перебирався до іншої. Зрештою, він міг собі це дозволити, адже будинок був досить великий. Цікаво, чи знала його нетямуща голова взагалі, що інші люди регулярно лагодять свої оселі, підтримуючи їх у доброму стані? Утім, занепад був його природним середовищем. У ньому він почувався комфортно.

Однак дружина лікаря, що без ознак життя лежала у кімнаті для музичення, була проблемою, ігнорувати яку Чарлі ніяк не міг. Якби ж то вона була з їхньої родини… Але ні — стороння людина… Щось треба було робити, але він не мав жодного уявлення, що саме. Отетеріло спостерігав Чарлі, як місіс Модслі піднесла руку до своєї голови, що, як їй здавалося, ось-ось мала луснути від пульсуючого болю, і застогнала. У повітрі запахло бідою.

Хазяйка послала Джона-копача по лікаря, і той не забарився приїхати. На якийсь час Чарлі здалося, що його передчуття близької катастрофи не мало під собою жодних підстав, бо виявилося, що дружина лікаря взагалі не травмована, та й струс мозку малоймовірний. Від шкалика бренді вона відмовилася, натомість погодилася випити чаю і вже через кілька хвилин почувалася добре.