Діана Сеттерфілд - Тринадцята легенда

Нарешті Мері вичавила із себе:

— Моя дитина кудись поділася.

Почувши сказане, сусіди відразу кинулися на допомогу. Містер Ґріффін легко перестрибнув через три паркани, взяв Меррілі за руку й повів до будинку зі словами:

— Кудись поділася? А куди ж вона поділася?

Бабцю Стокс як вітром здуло з ґанку, й через кілька секунд з палісадника почувся її голос, що кликав на допомогу.

У відповідь почувся невпинний гомін. Сусіди поспішали на підмогу.

— Що таке? Що трапилося?

— Дитину вкрали! Просто із садка! У візку!

— Ви вдвох ідіть туди, а ви решта — сюди.

— Нехай хтось збігає по Фреда!

Уся ця штовханина й метушня відбувалися перед хатою Джеймсонів. Позаду ж усе було тихо. Випрані дитячі речі спокійнісінько колихалися на стеблах лакфіолі, лопата містера Ґріффіна так і стирчала зі щойно скопаної землі, Еммеліна зачудовано погладжувала сріблясті шпиці, а Аделіна намагалася її відштовхнути, щоб нарешті зрушити візок з місця й покотити.

Вони навіть придумали цій конструкції ім'я: вум!

І потягли двійнята візок по задвірках. Це було не так просто, як вони гадали. По-перше, вум виявився важчим, ніж здавався на перший погляд, а по-друге, їм довелося штовхати його по нерівній поверхні. Межа поля утворювала щось на кшталт невисокого насипу, і раз у раз візок загрозливо нахилявся. Усі чотири колеса незабаром виїхали на горизонтальну ділянку, але недавно зораний ґрунт був м'який, і колеса стали в ньому грузнути. У шпиці набивалися будяки й колючі гілки ожини, що дуже заважало пхати візок; однак двійнята, здавалося, анітрохи не відчували втоми. Висмикуючи будяки з коліс, сестри закривавили пальці, але все одно вперто просувалися вперед, при цьому Еммеліна співала візкові пристрасні оди, час від часу крадькома погладжуючи його пальцями й цьомкаючи.

Нарешті вони дісталися краю поля, звідки вже виднівся їхній будинок. Ось тепер двійнята опинилися у своїй стихії. Та замість податися додому напрямець, вони повернули до схилів оленячого заповідника. Їм закортіло побавитися. Допхавши візок потужним фінальним ривком до вершечка найдовшого схилу, вони встановили його в належну позицію; потім витягли дитинча, поклали на землю, а замість нього в цей транспортний засіб увіпхалася Аделіна. Обхопивши руками коліна та притиснувшись до них підборіддям, вона приготувалася до старту й аж зблідла, усвідомлюючи значущість моменту. І Еммеліна, за командою, яку дала їй поглядом сестра, щосили штурхонула візок униз.

Спочатку він покотився повільно. Земля була вибоїста, схил — положистий. Але мало-помалу візок почав розганятися. Жваво закрутилися колеса, заблищали на вечірньому сонці сріблясті птиці. Дедалі швидше крутилися колеса, аж поки шпиці не перетворилися на розпливчасту пляму, а потім їх зовсім не стало видно. Схил ставав дедалі крутішим, і візок почав розгойдуватися й підстрибувати на вибоїнах, немов ось-ось злетить.

Повітря прорізав крик.

— А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!

То від захвату верещала Аделіна, торохтячи своїми кістками у візку, що на всіх парах мчав униз.

І раптом стало ясно, яким буде фінал цієї пригоди.

Одне з коліс наскочило на велику каменюку, що стирчала з-під землі. Метал, скреготнувши об камінь, викресав іскру — і візок злетів у повітря колесами догори, немов збираючись сягнути сонця. Спадну криву, яку візок почав був виписувати на тлі блакитного неба, грубо перервав страшний удар об землю, супроводжуваний моторошним тріскотом. Відлуння веселого вереску Аделіни враз замовкло, і раптом стало тихо-тихо.

Еммеліна прожогом кинулася схилом униз. Візок лежав колесами догори; одне було зігнуте і напіввідірване, решта повільно оберталася, враз утративши всю свою шалену енергію.

З покаліченого черева чорного візка стирчала бліда рука, неприродно зігнувшись на тлі кам'янистої землі. На руці виднілися пурпурові садна й подряпини від будяків.

Еммеліна стала навколішки. Усередині загиблого візка було темно і тихо.

Але ось почулося шарудіння. Показалася пара зелених очиць.

— Вум! — сказала Аделіна й посміхнулася.

Забава скінчилася. Час було йти додому.

Окрім самої оповіді, міс Вінтер мало говорила зі мною під час наших зустрічей. У перші дні, заходячи до бібліотеки, я зазвичай віталася і питала: «Як ся маєте?», а вона зазвичай відповідала «Та хворію. А ви як ся маєте?» Проказувала вона це невдоволеним тоном, наче я ставила дурне запитання. На її запитання я не відповідала, та вона й не домагалася відповіді, тож невдовзі така демонстрація ввічливості припинилася. Я обережно прослизала в бібліотеку рівно за хвилину до призначеного часу, всідалася у своє крісло з протилежного боку каміна й видобувала із сумки записник. Міс Вінтер без жодних передмов поновлювала оповідь із того місця, де її перервала. Завершення цих сеансів далеко не завжди звірялося з годинником. Міс Вінтер говорила, поки епізод не добігав свого природного завершення, а потім промовляла завершальну фразу з такою інтонацією, що ставало безпомилково зрозуміло: кінець сеансу. Потім западала тиша, своєю недвозначністю схожа на білий інтервал наприкінці розділу. Я робила останній запис у блокноті, швидко згортала його, збирала своє причандалля і йшла до себе.