Діана Сеттерфілд - Тринадцята легенда

Із харчуванням теж виникла несподівана проблема. У належний для їжі час дітей неможливо було знайти — вони пропадали в саду або невідь-де. Еммеліна дуже любила чимось поласувати, і її апетит ніяк не вдавалося вмістити у триразовий раціон. Це було капризне і ненажерливе створіння: їй давай їсти десять, двадцять, п'ятдесят разів на день! Коли ж її настирливі домагання задовольнялися, вона хутко набивала пельку кількома жменями якоїсь страви і на певний час угамовувалася. Кишені Еммеліни завжди були напхані хлібом і ласощами — такий собі пересувний бенкет, який завжди з тобою. Еммеліна й до столу підходила тільки для того, щоб поповнити запаси в кишенях, а потім знову йшла собі ніжитися біля каміна чи десь на галявинці.

Аделіна ж скидалася на шматок дроту з вузлами замість колін та ліктів. Живилася вона, либонь, не тим, чим живляться звичайні смертні, принаймні їжа її анітрохи не цікавила. Ніхто не бачив, як вона їсть: подібно до колеса вічного двигуна, ця дівчинка являла собою подобу замкненої схеми, що працює від енергії, видобутої з якогось чарівного джерела. Але колесо вічного двигуна — міф; тож коли вранці Хазяйка виявляла порожнечу на тарілці, де ще вчора увечері лежав добрячий шмат м'яса або хліба, вона таки здогадувалася, куди поділися харчі, й тільки мовчки зітхала. І чому її дівчатка не їдять як нормальні діти?..

Може, старенька б так запросто не здалася, якби була молодшою чи якби замість двох дівчаток була одна. Утім, енджелфілдівської крові неможливо було змінити ані регулярним харчуванням, ані суворим розкладом. Місіс Дюн не хотіла цього визнавати, але врешті-решт таки визнала: як не крути, а двійнята якісь дивні, не такі, як усі. Вони інші — цілковито і наскрізь, аж до кінчиків волосся.

Узяти хоча б їхню манеру перемовлятися. Коли місіс Дюн помічала крізь кухонне вікно їхні силуети й починала дослухатися, було чути, що дівчата торохтіли без упину. Інколи серед їхнього бубоніння можна було розрізнити окремі фрази. Але ось вони заходять. Повна тиша. «Продовжуйте!» — щоразу наказувала їм Хазяйка. Але сестри зніяковіло мовчали. Їхнє базікання призначалося тільки для них двох — і ні для кого більше.

— Не мели дурниць, — відповіла Хазяйка Діґові, коли той сказав їй, що дівчата не вміють як слід говорити. — Коли вони почнуть, їх уже не зупинити!

Усвідомлення того, що Діґ таки мав рацію, прийшло взимку. Трапилося диво: дівчата залишилися вдома, бо Еммеліні вдалося переконати Аделіну не виходити під дощ, а посидіти біля каміна. Хазяйка через свою підсліпуватість і глухуватість уже жила як у тумані — але того дивного дня вона відчула щось на кшталт несподіваного прояснення зору й покращення слуху. Проходячи повз двері, що вели до вітальні, місіс Дюн раптом почула звідти голоси і зупинилася. Двійнята невпинно торохтіли, і звуки розмови скакали від сестри до сестри, як тенісні м'ячики. Це були звичайні звуки звичайної розмови, яка змушує людей сміятися і плакати, сваритися й кидати один на одного сердиті погляди. Голоси сестер то злітали до вереску, то спадали до шепоту. Здалеку здавалося, що їхня розмова — просто жвава, невимушена бесіда двох звичайних дітлахів. Але в Хазяйки аж серце защеміло: дівчата говорили мовою, яку їй ніколи не доводилося чути. Це не була англійська. Це не була й французька, до якої місіс Дюн призвичаїлася, коли ще була жива Матильда і якою Чарлі й досі інколи озивався до Ізабель. Так, Джон Діґ мав рацію. Дівчата справді говорили не так, як слід.

Шокована усвідомленням цього факту, Хазяйка аж заклякла у дверях. І, як це інколи трапляється, одне осяяння потягло за собою друге. Раптом на камінній полиці задзвонив годинник, і його засклений механізм випустив із клітки маленьку пташку, яка мала зробити коло й повернутися до клітки з іншого боку. Як тільки дівчата почули перший удар, вони відразу ж поглянули на годинник. Дві пари широко розкритих очей спостерігали, не кліпаючи, за пташкою, яка поволі рухалася всередині пристрою: крильцями вгору-вниз, вгору-вниз, вгору-вниз.

І не було нічого аж занадто холодного чи нелюдськи жорстокого в їхніх поглядах. Зазвичай саме так діти і спостерігають за неживими рухомими предметами. Але Хазяйку ці погляди пробрали аж до кісток. Їй стало лячно. Саме так двійнята дивилися й на неї, коли вона докоряла їм, умовляла їх або ж лаяла.

«Вони і близько не усвідомлюють, що я — жива істота, — подумалось їй. — Вони не розуміють, що є ще хтось живий, окрім них».