Діана Сеттерфілд - Тринадцята легенда

«І якщо не їхній син для нашої Сибіли, то чому б не їхня донька для нашого Роланда? — спало на думку жінці. — Незабаром та дівчина досягне шлюбного віку. Кажуть, батько в ній душі не чує, отже, вона прийде до нас не з порожніми руками».

— Яка чудова погода! Саме час влаштувати пікнік, — сказала вона чоловікові, а її чоловік, як і притаманно всім чоловікам, не вловив між сказаними фразами жодного зв'язку.

Запрошення на пікнік пролежало два тижні на підвіконні у вітальні й там би, мабуть, і вицвіло на сонці, якби не Ізабель. Якось удень, не знаючи, чим зайнятися, вона зійшла сходами, шумно зітхнула від нудьги, підняла лист і розгорнула його.

— Що то? — спитав Чарлі.

— Запрошення, — відповіла Ізабель. — На пікнік.

— На пікнік?..

Мозок Чарлі почав повільно прокручувати цю новину. Дивно — який такий пікнік? Та потім Чарлі знизав плечима й забув про почуте.

Натомість Ізабель підвелася й попрямувала до дверей.

— Ти куди?

— До себе.

Чарлі був кинувся за нею, але сестра жестом зупинила його.

— Дай мені спокій, я не маю настрою, — сказала вона.

Він незадоволено гмикнув, ухопив у руку жмут її волосся, пробіг пальцями по потилиці й намацав синці, залишені ним минулого разу. Але Ізабель вирвалася, побігла нагору й замкнулася у своїй кімнаті.

За годину, почувши, як вона знову спускається сходами, Чарлі рушив до виходу.

— Ходімо зі мною до бібліотеки, — попрохав він.

— Ні.

— Тоді ходімо до оленячого заповідника.

— Не хочу.

Він помітив, що вона перевдяглася.

— Навіщо ти це начепила? — спитав. — Ти маєш вигляд форменої дурепи.

На ній була материна літня сукня, пошита з тонкої білої матерії й облямована зеленим кантом. Замість звичних тенісних черевиків із розтріпаними шнурками Ізабель взула сандалі із зеленого атласу — теж материні, на розмір більші. До волосся вона приколола квітку й напомадила губи.

Серце Чарлі затьмарилося.

— Ти куди це зібралася?!

— На пікнік.

Він ухопив її за руку, вп'явся у шкіру нігтями й потягнув до бібліотеки.

— Ні! Відпусти!

Він потягнув її ще дужче.

Ізабель люто вирячилася на нього й засичала:

— Чарлі, я ж сказала — ні!

І Чарлі відпустив її. Коли вона каже «ні» таким голосом, це і справді означає «ні».

Демонстративно повернувшись до нього спиною, вона розчинила парадні двері й вийшла.

У нестямі від люті, Чарлі оглянувся довкола — що б його гепнути? Але він і так розтрощив уже все, що тільки можна було розтрощити. Ті речі, що лишилися, могли завдати йому більшої шкоди, ніж він їм. Його кулаки обм'якли, і він пішов за Ізабель — на пікнік.

Здалеку картина пікніка здавалася ідилічною: молоді люди край озера, вбрані в літні сукні та білі сорочки, тримають келихи, наповнені рідиною, що іскриться на сонці, а трава під ногами така м'яка, що по ній можна ходити босоніж… Насправді ж відпочивальники знемагали від спеки, шампанське було огидно теплим, а якби хтось наважився зняти черевики, йому б довелося ступати по гусячому лайні. Однак молодь уперто вдавала, ніби веселиться, сподіваючись, що вдавана веселість зміниться справжньою.

Один парубок помітив якийсь рух поодаль, біля будинку. Звідти до компанії наближалася дивовижно вбрана дівчина, а за нею чвалав якийсь вайло. У зовнішності дівчини та її ході було щось незвичне.

Зі здивування той парубок аж забув фальшиво розсміятися у відповідь на жарт свого товариша; той теж поглянув: що ж там таке цікаве відволікає увагу? — та й собі замовк від несподіванки. Кілька дівчат, які ловили кожне слово й кожен порух своїх молодих компаньйонів, навіть тоді, коли хлопці йшли позаду них, — і ті обернулися поглянути: чому ж запала така несподівана тиша? Це було схоже на ефект хвильок по воді: один за одним усі відпочивальники обернулися до новоприбульців, а поглянувши, заклякли на місці.

Через широку галявину до них крокувала Ізабель.

Ось вона наблизилася. Даючи дорогу, всі розступилися перед нею, як море перед Мойсеєм, а вона підійшла аж до краю води й вибралася на плаский камінь, що випинався в озеро. Дехто рушив був до неї з пляшкою та келихом, але вона відмахнулася. Ізабель довелося довго йти під немилосердно пекучим сонцем, тому самого лише шампанського їй було замало для охолодження.

Вона зняла свої сандалі, повісила їх на дерево, розпростала руки — і кинулася у воду.

Усі аж роти пороззявляли зі здивування, а коли вона з'явилася на поверхні, то вода, що струменіла з її спокусливих форм, змусила присутніх згадати легенду про народження Венери. І знову всі роти пороззявляли. Цього разу від захвату.