Діана Сеттерфілд - Тринадцята легенда

Невтомно і наполегливо звучав голос Віди Вінтер, коли вона наводила приклад за прикладом, розповідаючи про геніїв та їхній вроджений егоїзм. Поки вона говорила, складки її шалі жодного разу не поворухнулися.

«Вона що, з каменю витесана?» — подумалося мені.

Нарешті вона закінчила свою лекцію такими словами:

— Увічливість — це риса, якої я не маю сама і не ціную в інших. Тож забудьмо про неї. Нехай вона вас не турбує. — І з виглядом людини, чиє слово на цю тему є вирішальним, письменниця замовкла.

— Ви згадали про неправду, — сказала я. — Саме вона мене й турбує.

— У якому розумінні?

Через темні лінзи я бачила лише, як рухалися вії міс Вінтер. Вони вигиналися і тріпотіли навколо її очей, наче довгі лапи павука навколо тулуба.

— Тільки за останні два роки ви розповіли журналістам дев'ятнадцять абсолютно різних версій вашого життя. І це лише ті, які я знайшла в результаті побіжного пошуку. Насправді їх набагато більше. Можливо, сотні.

Письменниця знизала плечима.

— Такий уже в мене фах. Я оповідачка-вигадниця.

— А я біограф. Я працюю тільки з фактами.

Вона тріпонула головою, і тугі кучері гойднулися.

— Ну які ж ви, біографи, нудні! От я б ніколи не стала біографом. Вам не здається, що правда буває набагато кращою, коли її приправлено якоюсь вигаданою історією?

— Це не стосується тих вигадок, які ви вже встигли оповісти журналістам.

Міс Вінтер вимушено кивнула на знак згоди.

— Міс Лі, — почала вона. Мова її вповільнилася. — Повірте, я мала вагомі підстави створювати димову завісу навколо свого минулого. Але ці підстави, запевняю вас, уже втратили свою значущість.

— Які підстави?

— Життя — це компост.

Я здивовано кліпнула очима.

— Вас дивують мої слова, але це так. Усе моє життя, увесь мій досвід, усе, що мені довелося пережити, люди, яких я знала, всі мої спогади, мрії, фантазії, все, що я прочитала, — все це було кинуто у компостну купу. З часом воно перегнило і перетворилося на чорну родючу органічну мульчу. Процес клітинного розпаду робить речі невпізнанними. Дехто називає це багатою уявою. А для мене це — купа перегною. Час від часу я беру задум, висаджую його, як рослину, в компост і чекаю. Задум живиться отією чорною речовиною, що колись була життям, використовує її енергію. Він проростає. Укорінюється. Дає пагінці. І ось одного дня з нього виростає оповідання або роман.

Аналогія мені сподобалася, і я кивнула.

— Читачі, — вела далі Віда Вінтер, — це бовдури. Вони гадають, що все написане є автобіографічним. І справді є, але зовсім не так, як вони це собі уявляють. Якась частина письменницького життя має відпасти й перегнити, щоби потім дати поживу художньому творові. Треба дати життю перегнити. Саме тому я й не дозволяла журналістам порпатися в моєму минулому, витягувати на загальний огляд його шматки і на свій розсуд тлумачити їх. Щоб мати можливість писати книжки, я мусила забезпечити спокій своєму минулому, дати змогу Часові зробити свою справу.

Я поміркувала над її словами, а потім запитала:

— І що ж сталося? Чому ви передумали?

— Я стара. Я хвора. Складіть ці два факти докупи, пані біограф. Що це означає? Напевне, кінець історії.

Я прикусила губу.

— А чому б вам самій не написати книжку про себе?

— Уже запізно, я не встигну. До того ж — хто тепер мені повірить? Надто довго дурила я журналістів.

— А мені ви збираєтеся розповісти правду? — поцікавилася я.

— Так, — відповіла міс Вінтер, і я встигла відчути в її голосі вагання, хоча тривало воно якусь невловиму часточку секунди.

— А чому ви збираєтеся розказати правду саме мені ?

Письменниця трохи помовчала.

— Уявіть собі, останні чверть години я ставлю собі те саме запитання. А що ви за людина, міс Лі?

Я знову надала своєму обличчю вигляду непроникної маски.

— Я продавець. Працюю в букіністичній крамниці. А ще я, як ви вже знаєте, біограф-аматор. Ви ж читали мою роботу про братів Ландьє?

— Щось для початку негусто… Якщо ми збираємося працювати разом, мені слід довідатися про вас трохи більше. Як же я відкрию секрети свого життя людині, про яку нічогісінько не знаю? Розкажіть мені про себе. Які ваші улюблені книжки? Про що ви мрієте? Кого кохаєте?

Це вже було занадто.

— Ну ж бо, відповідайте! Благаю вас! Як же я житиму під одним дахом із незнайомкою? Незнайомкою, яка на мене працює? Так не годиться. Скажіть мені, ви вірите у привидів?..

Підштовхувана чимось сильнішим за здоровий глузд, я підвелася зі стільця.