Діана Сеттерфілд - Тринадцята легенда

Хіба ж не може суто наукова дружба бути джерелом невимовної радості? Вона ж від цього не стає менш науковою?

Та все одно висновок напрошується один: кинути вести щоденник взагалі, бо коли я пишу — от хоча б цієї ж миті, коли з-під мого пера з'являється оце речення, — мене не полишає відчуття, ніби якийсь привид заглядає мені через плече, намагаючись при цьому перекрутити мої слова і спотворити їхнє значення, від чого мені стає некомфортно навіть у затишному світі моїх власних думок.

Дуже неприємно бачити себе в іншому, зовсім незнайомому мені ракурсі, хоча цей ракурс, безсумнівно, хибний.

Більше я не писатиму.

Відірвавши очі від останньої сторінки щоденника Естер, я замислилася. Мою увагу привернули декілька моментів. І тепер, коли я закінчила читати, у мене з'явився час поміркувати над цим ретельніше.

Ага, подумала я.

Ага!

І, нарешті:

Ага!!!

Як же пояснити оці мої осяяння, схожі на знамените «Еврика!»? Починалися вони з випадкового «а що, коли…», потім — абсолютно дике припущення, неправдоподібна ідея. Неправдоподібна, ба! геть абсурдна! Ну, по-перше…

Зібравшись уже вибудовувати раціональні контраргументи, я раптом зупинилася, як громом уражена. Бо мій розум, гайнувши вперед у миттєвому пориві передчуття, подав мені на розгляд уже переглянуту версію подій. За одну мить — мить запаморочливо-калейдоскопічного засліплення — історія, що її мені розповіла міс Вінтер, розпалася на фрагменти, потім знову набула цілісності, залишившись такою самою в кожній події, в кожній подробиці, однак ставши при цьому абсолютно інакшою. Немов та картинка, на якій видно гарну молодицю, якщо поглянути під одним кутом, і стару каргу, якщо поглянути під іншим. Як ті аркуші з начебто випадково розташованими цяточками, які, коли до них правильно придивитися, перетворюються на обличчя, будинки та автомобілі. У розповіді міс Вінтер істина була присутньою завжди — але відкрилася вона мені тільки зараз.

Потім я цілу годину напружено розмірковувала. Беручи кожен елемент історії, я з усіх боків вивчала його окремо від інших. У такий спосіб я переглянула все, що було мені відомо. Усе, про що мені розповіли, і все, про що я дізналася сама.

«Зрозуміло!» — подумала я.

І знову: «Зрозуміло! І з цим усе ясно, і з цим, і з тим також».

Моя здогадка наче вдихнула в цю історію життя. Й історія ожила. Почала дихати. Навіть стала сама себе змінювати і підправляти. Прогалини заповнилися самі собою. Загадки самі себе пояснили, а таємниці перестали бути таємницями.

Нарешті, після всіх пліток та нісенітниць, чуток та вигадок, після димових завіс, оманливих дзеркал та подвійного шахрування, мені стало ясно ВСЕ.

Мені стало ясно, що насправді побачила Естер у той день, коли їй здалося, що вона узріла примару.

Мені стало ясно, що то був за хлопець у саду.

Мені стало ясно, хто тріснув місіс Модслі скрипкою по голові.

Мені стало ясно, хто вбив Джона-копача.

Мені стало ясно, що шукала Еммеліна під землею.

Усі подробиці стали на свої місця. Еммеліна, що розмовляє сама із собою за зачиненими дверима, тоді як її сестра перебуває в помешканні лікаря. «Джейн Ейр», книжка, що з'являється знов і знов упродовж усієї історії, наче срібна нитка у декоративній тканині. Я розгадала загадку мандрівної закладки у книжках, що їх читала Естер, таємницю появи повісті «Поворот гвинта» Генрі Джеймса, секрет зникнення щоденника гувернантки. Тепер я збагнула, чому в Джона-копача виникло дивне бажання навчити доглядати парк дівчинку, яка колись цей парк понівечила.

Мені стало ясно, хто така «дівчинка в тумані». Я збагнула, як та дівчинка з туману виходила. Тепер мені було зрозуміло, чому кудись поділась Аделіна, а замість неї зненацька з'явилася міс Вінтер.

— Були собі колись близнята… — гукнула мені міс Вінтер у бібліотеці в той вечір, коли я ледь не покинула її.

Ці слова, ставши несподіваним відлунням моєї власної історії, з нездоланною силою привабили мене до історії, яку збиралася мені розповісти вона. І саме ці слова змусили мене залишитися.

Жили собі колись двоє маленьких дівчаток…

Але тепер я вже знала, що то були за дівчата і як вони жили.

Письменниця у перший же вечір вказала мені правильний напрямок, та я, на жаль, не скористалася підказкою.

— Ви вірите у привидів, міс Лі? — спитала вона мене. — Я розповім вам історію з привидами.