Діана Сеттерфілд - Тринадцята легенда

Містер Ломакс-молодший молодим уже не був. Років йому було приблизно стільки ж, скільки було Ломаксові-старшому, коли до нього з'явилися двійнята, щоб залагодити справу із грішми на поховання Джона-копача. З допитливим виразом обличчя і легкою усмішкою Ломакс-молодший потиснув мені руку, і я збагнула, що себе і мене він сприймає як змовників. Упродовж багатьох років містер Ломакс-молодший був єдиним, хто знав друге ім'я своєї клієнтки міс Марш; цю таємницю він успадкував від свого батька разом зі столиком з вишневого дерева, шухлядами картотеки та картинами на стіні. А тепер, після скількох років утаємниченості, до нього приїхала ще одна людина, яка теж знала те, що знав він.

— Радий бачити вас, міс Лі. Чим можу прислужитися?

— Я щойно приїхала з Енджелфілду. З будівельного майданчика. Там поліція. Вони знайшли труп.

— О Господи!

— Як гадаєте, поліція наполягатиме на тому, щоб поговорити з міс Вінтер, чи ні?

Коли я вимовила це ім'я, Ломакс кинув швидкий перестережливий погляд на двері, щоб пересвідчитися, що нас ніхто не чує.

— Звісно, поліція схоче переговорити з власницею маєтку, хоча б для порядку.

— Я так і думала, — швидко сказала я. — Але проблема тут не тільки в тому, що міс Вінтер хвора — вам, сподіваюсь, про це відомо?

— Так, — кивнув містер Ломакс.

— Але і в тому, що помирає її сестра.

Містер Ломакс спохмурнів, кивнув і не став мене перебивати.

— З огляду на важкий стан її сестри, було б краще, якби міс Вінтер дізналася про знахідку з деяким запізненням. Було б також краще, якби цю неприємну новину їй сповістив не хтось чужий, а знайома людина. Крім того, вона не повинна бути-на самоті, коли до неї дійде ця інформація.

— Що ж ви пропонуєте?

— Я могла б сьогодні ж повернутися до Йоркширу. Якщо я встигну на станцію до наступної години, то сьогодні увечері вже буду там. Напевне, поліція контактуватиме з нею за вашим посередництвом?

— Так. Але я зможу забезпечити кількагодинну затримку. А ви тим часом встигнете туди дістатися. Я можу також підкинути вас до станції, якщо хочете.

У цей момент задзвонив телефон. Ми обмінялися стурбованими поглядами, і містер Ломакс узяв слухавку.

— Кажете, знайшли чийсь скелет? Зрозуміло… Так, вона є власницею маєтності… Людина похилого віку, та ще й тяжко хвора… Сестра теж серйозно хвора, може з дня на день померти… За цих обставин… Так, було б краще… До речі, я знаю людину, яка збирається туди їхати сьогодні увечері… Дуже надійна людина… Аякже… Безперечно… Усіма можливими засобами. До побачення.

Містер Ломакс зробив запис у своєму записнику і підсунув його мені через стіл. Там значилося ім'я й телефонний номер.

— Хоче, щоб ви зателефонували, коли будете на місці, і дали йому знати, як здоров'я старої пані. Якщо вона буде в змозі, то він з нею поговорить, якщо ні, то ця справа може почекати. Каже, що ті людські останки — задавні. До речі, скільки лишилося до відправлення вашого поїзда? Треба поквапитися.

Побачивши, що я заглибилася у роздуми, містер Ломакс-молодший майже всю дорогу мовчав. Але якась думка не давала йому спокою, тож, звертаючи з головної дороги до станції, він не втримався і спитав:

— Між іншим, а як стосовно тринадцятої легенди? Не думаю, що…

— Сама не знаю, — відповіла я. — Вибачте, але я сама дуже б хотіла це знати.

На обличчі містера Ломакса з'явилося розчарування.

А коли попереду забовваніла станційна споруда, надійшла моя черга ставити запитання.

— Ви часом не знаєте людину на ім'я Аврелій Лав?

— Постачальника провізії? Звісно, знаю. Справжній кулінарний геній!

— А давно ви його знаєте?

Містер Ломакс відповів не задумуючись:

— Давно. Ми з ним до однієї школи ходили… — Посеред фрази він завагався і врешті-решт зупинився, збагнувши, чому я про це спитала.

Тому й наступне моє запитання не стало для нього несподіванкою.

— Коли ви дізналися, що міс Марш — це міс Вінтер? Тоді, коли взяли у свої руки батьківський бізнес?

Правозаступник знервовано ковтнув і кліпнув очима.

— Ні, не тоді. Набагато раніше. Я ще школярем був. Якось вона прийшла до нас, щоб поговорити з батьком. Питання, з яким вона прийшла, мало приватний і конфіденційний характер, тому вони пішли до нас додому, щоб там усе з'ясувати. Не заглиблюватимусь у подробиці, але під час їхньої розмови виявилося, що міс Марш і міс Вінтер — одна й та сама особа. Зрозумійте, я не підслуховував. Тобто підслуховував, але ненавмисне. Коли вони увійшли, я сидів під обіднім столом — довга скатертина накривала мене, як тент… Мені не хотілося бентежити батька своєю несподіваною появою, тому я не став вилазити з під столу і принишк.