Діана Сеттерфілд - Тринадцята легенда

— А чому ж ви розмовляєте так тихо? — допитувалась я.

Економка відповіла, що вони розмовляють зовсім не тихо, а якщо й тихо, то не дуже.

— Але ж мене ви не чуєте, коли тихо розмовляю я?

Місіс Дюн відказала, що нові голоси їй сприймати важче, ніж ті, до яких вона вже звикла, і якщо вона розуміє Джо-на, коли той говорить тихо, то це тому, що знає його голос багато років, а мій — лише місяць-два.

Я й не згадувала про тихі голоси в кухні, аж поки не сталася ота дивина із Джоном. Кілька днів тому я прогулювалася у парку перед сніданком, як раптом знову узріла отого хлопчика, який колись смикав бур'яни на клумбі під класною кімнатою. Я поглянула на годинник — це знову був час шкільних занять. Хлопчина не побачив мене, бо я стояла за деревами. Кілька хвилин я спостерігала за ним; цього разу він не працював, а навпаки — розтягнувся на галявинці і щось видивлявся у траві. На ньому був той самий крислатий капелюх. Я зробила до нього крок, збираючись спитати його ім'я і прочитати йому лекцію про користь освіти, але він, побачивши мене, прудко скочив на ноги, притиснув рукою капелюха до голови і чимдуж кинувся навтьоки. Ніколи раніше не бачила я, щоб хтось бігав так швидко! Переляк і блискавична втеча хлопця є достатніми свідченнями його провини. Він чудово знав, що мав у той час бути у школі. Коли він тікав, я помітила у нього в руці книжку.

Я пішла до Джона і сказала йому все, що думала з цього приводу. Сказала, що не дозволю дітям працювати на нього у шкільний час, що не варто шкодити заняттям заради кількох пенсів, які ці діти зароблять, а якщо їхні батьки цього не розуміють, то я піду до них і сама з ними поговорю. Я сказала також, що коли йому потрібні додаткові робочі руки, то я можу поговорити про це з містером Енджелфілдом, щоб той найняв ще одного працівника. Я вже висловлювала таку пропозицію, але і Джон і місіс Дюн з такою наполегливістю противилися, що я визнала за розумніше почекати, поки я не призвичаюся краще до того, як тут ведуться справи.

Джон прореагував дуже дивно: він похитав головою і став навідріз заперечувати присутність дитини у парку. Коли ж я почала наполягати, що бачила цю дитину на власні очі, він відповів, що то, мабуть, до парку забрів якийсь хлопець із села, таке інколи трапляється, і що він не зобов'язаний відповідати за всіх сільських гультіпак, які можуть здуру приплентатися до парку. На це я йому відказала, що й раніше бачила того хлопця, у день свого приїзду, і що він точно працював на клумбі. На це Джон не відповів нічого, тільки знову повторив, що ніякого хлопця тут не було і що кожному, хто схоче посмикати бур'яни в його парку, він, Джон, залюбки надасть право цим займатися.

Із легким роздратуванням я сказала Джонові, що в такому разі мені доведеться поговорити про цей випадок із директоркою школи і що я сама піду до батьків хлопця. Садівник відмахнувся від мене, наче кажучи, що це не його справа і що я вільна чинити на свій розсуд (що я неодмінно і зроблю). Упевнена, він знає того хлопця, тож я просто шокована його відмовою допомогти мені виконати свій обов'язок. Видно, що ставати на заваді добрій справі — не в його характері; просто колись він, мабуть, теж починав своє навчання ще дитиною, тому вважає, що нічого поганого у цьому немає. Ох, і повільно ж відмирають у провінції такі відсталі погляди!

Читання щоденника захопило мене цілком і повністю. Не-розбірливість літер змушувала мене читати повільно, ламаючи голову над загадками, використовувати увесь свій досвід, знання та уяву для того, щоб зробити видимими слова-привиди; однак ці перепони не могли мене стримати. Навпаки, розмиті і вицвілі поля, особливо важкі для прочитання місця і змазані слова наче самі просилися якомога швидше їх розшифрувати; їхній живий і пульсуючий зміст прагнув якнайшвидше вийти назовні.

І поки я отак захоплено читала, в іншій, незайнятій частині мого мозку поволі визрівало рішення. І коли поїзд прибув на станцію, де мені треба було зробити пересадку, я з легким подивом пересвідчилася, що мої плани змінилися. Я все-таки не поїду додому. Я поїду до Енджелфілду.

Приміський поїзд до Бенбері був напхом напханий людьми, що їхали додому на Різдво; сидіти було ніде, а стоячи я ніколи не читаю. При кожному посмику поїзда, при кожному поштовху пасажирів, що стояли поруч, я відчувала, як прямокутник щоденника Естер втискається в мої груди. Я встигла прочитати лише половину. Решта почекає.

Що ж трапилося з тобою, Естер? Куди ж ти поділася?