Діана Сеттерфілд - Тринадцята легенда

— Не знаю, що й робити! — мовила, коли ми звернули за ріг будинку.

— Це ти про що?

— Про похорон.

— Вам нічого не треба робити. Я пришлю трунарів, а про решту подбає священик.

— А як же бути з грішми?

— Ними займеться ваш дядько, коли повернеться. А куди це він поїхав, до речі?

— А що, як він затримається?

— Ви гадаєте, що він може затриматися?

— Він… він такий непередбачуваний!

— Та й то правда.

Хлопець відчинив двері до кухні, а лікар провів мене усередину й підсунув крісло. Я знесилено в те крісло впала.

— У разі потреби правозаступник вирішить будь-які питання. Між іншим, а де твоя сестра? Вона знає, що трапилося?

— Вона спить, — збрехала я й оком не зморгнула.

— Та воно, мабуть, і на краще. Нехай спить, еге ж?

Я ствердно кивнула.

— А хто ж за вами наглядатиме тепер, коли ви залишилися тут зовсім самі?

— Наглядатиме?

— Мабуть, вам не слід залишатися самим… Особливо після того, що сталося. З боку вашого дядька було дуже необачно їхати від вас майже відразу після смерті економки, не знайшовши їй заміни. Когось неодмінно треба прислати.

— А чи справді це потрібно?

Я вся перетворилася на сльози і зелені очі. Не тільки Еммеліна знала, як поводитися жіночно.

— Звісно, потрібно, бо…

— А ви пригадайте, що сталося, коли дехто приїхав за нами наглядати. Ви ж пам'ятаєте нашу гувернантку? — і я блиснула на лікаря таким швидким злим поглядом, що той так до кінця й не повірив, що дійсно побачив його.

Лікар Модслі мав достатньо сором'язливості, щоб почервоніти і відвернутися. Коли ж він знову поглянув на мене, то побачив смарагди і діаманти — і більше нічого.

Нарешті озвався хлопець. Прокашлявшись, він мовив:

— Моя бабуся зможе сюди приходити, пане. Не жити, а просто щодня приходити — ненадовго.

Лікар Модслі розгубився. Він намагався знайти прийнятний вихід із цієї ситуації, і саме такий вихід йому пропонували.

— Добре, Амбросе, мабуть, це буде ідеальний варіант, принаймні наразі. А потім, якщо ваш дядько швидко повернеться і не буде потреби, як ви кажете… е-е-е, ну…

— А й справді. — Я поволі встала з крісла. — Ви подбайте про трунарів, а я переговорю зі священиком. — Я граціозно простягла йому руку. — Дякую, що так швидко прийшли.

Лікар Модслі остаточно втратив над собою контроль. Він ошелешено підвівся, і я відчула на своїй руці дотик його пальців. Вони були мокрими від поту.

Знову пильно придивився він до мого обличчя, намагаючись вгадати моє ім'я. Аделіна чи Еммеліна?

І лікар скористався єдино можливим шляхом відступу:

— Так жаль, що містер Діґенс загинув. Я дуже вам співчуваю, міс Марш, дуже співчуваю.

— Дякую, пане лікарю, — відповіла я, приховавши посмішку за вуаллю сліз.

Виходячи з кухні, лікар Модслі кивнув на прощання хлопцеві й зачинив за собою двері.

Тепер лишилося тільки Амброса випровадити.

Діждавшись, поки стихнуть кроки лікаря, я розчинила двері й кивнула.

— Між іншим, твоїй бабусі тут нічого робити.

Цю фразу я мовила тоном нової господині будинку.

Амброс якось дивно на мене поглянув. І, схоже, побачив ту дівчину, що сховалася за поглядом смарагдових очей.

— От і добре, — відповів він, недбало торкнувшись краю капелюха, — бо бабусі у мене все одно немає.

«Я допоможу вам», — сказав він, хоча був лише хлопчиною. Але вже добре знав, як ставити пастки.

Наступного дня він повіз нас до правозаступника у Бенбері. Я сиділа поруч із ним, а Еммеліна позаду. Чверть години чекали ми у приймальні під пильним оком секретарки, поки нас не запросили до контори містера Ломакса.

Містер Ломакс поглянув на Еммеліну, потім на мене і сказав:

— Можете не називати ваших імен. Я знаю, хто ви.

— Розумієте, ми потрапили у скрутне становище, — пояснила я. — Мого дядька наразі немає вдома, а наш садівник загинув. Це був нещасний випадок. Трагічний нещасний випадок. Оскільки сім'ї загиблий не мав і увесь час працював у нас, то я вважаю, що наша родина просто зобов'язана заплатити за похорон, та от тільки нам трохи бракує…

Правозаступник перевів погляд на Еммеліну, а потім — знову на мене.

— Будь ласка, — вела далі я, — не зважайте на мою сестру. Вона почувається не дуже добре.

Еммеліна і справді мала химерний вигляд. Я дозволила їй вирядитися у старомодну сукню, а очі її були такими прекрасними, що в них просто не лишалося місця для речі настільки прозаїчної, як здоровий глузд.

— Так, — співчутливо мовив містер Ломакс, стишивши голос. — Дещо про це я чув.