Дмитро Кешеля - Родаки

— Ви заблудилися, добрий чоловіче. Ви не туди потрапили.

Міліціонер остовпів, якусь мить повагався, а далі безпорадно оглянувся.

— І ви теж заблудилися, — так само приязно і спокійно сказали мамка іншим незваним гостям.

Ті повирячували очі, порозкривали роти і почали переглядатися між собою.

— Ідіть із миром і не грішіть більше! — мовили мамка. — Але спершу вийдіть із хащі, бо ви заблудилися.

На величезний подив баби Фіскарошки, всі четверо почали дякувати і, низько кланяючись, поспішно покинули обійстя.

— Свят-свят, дочко моя дорога! — почала хреститись Фіскарошка. — Што ти з ними наробила?

— Ви, мамо, самі виділи — не лаялася, не кричала, не билася, а сказала людям правду і вони зрозуміли, — усміхнулись мамка…

— Гей, діду, вставай, якого фраса дрихнеш, як жаба-коропаня? — почала зі страху Фіскарошка штурхати Соломона.

— Мамо, не будіть нянька, — попросили лагідно мамка. — Хіба не видите, як вони переживають у сні?

Як потім оповідали, делегація на чолі із Пуцликом, вийшовши із нашого двору, спустилась із Небесі до Палестини. І тут, щоб рушити до Мукачева, пішла зовсім у протилежний бік — через Бразилію і Ватикан попрямувала до Бобовищ. Біля Лохова зупинились, про щось пошепотілись і раптом напропале рушили чомусь до лісу.

Майже цілий тиждень Пуцлик із своїм загоном замість того, аби повернутись у Мукачево, блудитиме навколишніми хащами. Час од часу вони виходитимуть до якогось села, але у Копинівцях їм розтлумачать, як прямувати до Мукачева, проте загін рушить знову у протилежний бік — до перечинських лісів. Врешті-решт про це прочула мукачівська влада й організувала на пошуки заблукалих соратників військовий загін.

Тільки на третій день солдати знайшли їх біля села Пацканьова — обірваних, зарослих, голодних і ледь не божевільних від пережитого.

Особисто не відаю про подальшу долю Пуцликових соратників, які залізною волею хотіли затягнути мою мамку в колгоз. А ось життєвий шлях культурного начальника повернув різко. Видно, блукання по лісах освітило свідомість і пішло на велику користь. Пуцлик вмить забув про російську, почав спілкуватися на материнській. Вийшов із партії і покинув роботу, потім найнявся двірником до храму, де до останніх днів своїх співав у хорі.

Того ж вечора мамка зібрали всю нашу родину і сказали:

— Не хочу, аби ви через мене мали великі біди. Тому покину вашу хату і переберуся до нянька.

— Ти што, Анцько, май розум! — закричали мамці всі водноголос. — А як же чоловік, діти?

— З ними буде все добре, — заспокоїла мамка. — Повірте мені — вони будуть зі мною, а я — з ними, але хату вашу мушу покинути…

— Анцько, кому треба, то і в батька тебе знайде, — заперечила Фіскарошка.

— Ні, там не знайдуть, — усміхнулась мамка, — якщо я буду там, у нянька, всі забудуть про мене.

І того ж вечора, спакувавши дерев’яні валізи, мамка повернулися до батьківського обійстя. І що дивно, з того дня і насправді всі ніби забули про мамку. Навіть агрономка Катерина, коли баба їй тепер нагадувала про невістку, спохвачувалась, щось починала пригадувати, руками стискувала скроні, а потім якось винувато відповідала:

— Так, так… Ваша, бабко, невістка дуже і дуже талановита. Бережіть її, дуже бережіть, — і намагалась втекти.

У родині Данків теж дивно ставилися до життя мамки в діда Наполійона. Усім здавалось, що так і тільки так має бути. І що дивно — ми не бачились уже кілька років, але у всіх таке враження, ніби мамка щохвилини з нами, а ми — із нею.

Ось і тепер, коли я навідався до діда Петра, маю таке відчуття, ніби ані на мить не розлучався з мамкою. І маю таку впевненість, ніби увесь цей час вони мене щоранку будили, годували, доглядали, а ввечері клали до сну і молились за мою долю.

Більше того, виявляється, мамка до найменших подробиць знали про все, що твориться в нашій родині на Небесі — від того, які квіти посадила баба Фіскарошка під вікнами, як вони зацвіли, і аж до деталей гучних похоронів діда Соломона.

Палкого літнього надвечір’я на день Святого Іллі-пророка баба Фіскарошка і дід Соломон поверталися із гостини від родичів із сусідніх Лавок. Йшли, звісно, з мухами в носі і такою «свободою» в голові, що якби перед ними явився океан — перейшли би його, легко свистячи, босоніж і, головне, — пішки. Але замість глибокого океану, неподалік гори Ловачки натрапили на плантацію якогось дивовижного немісцевого овоча. Невисокі рослини, подібні до кущів перцю, але з мохнатим листям і біло-рожевими квітами, тяглися від дороги і хутко збігали в долину невеличким схилом. На багатьох стеблах визирали з-під листя не по-християнськи чорні плоди, за формою схожі на огірки, і блискучими посмішками цірилися на діда з бабою.