Дмитро Кешеля - Родаки

У всякому разі наш унікальний вуйко зумів дуже успішно знайти з новою владою мову чорно-білих кольорів. Його невдовзі навіть якоюсь, як казала баба, «мендалією» нагородили. І в цій мові вуйка із владою першу скрипку грали бочки нашого знаменитого вина, а також пузаті корчаги сливовиці, якою навіть мертвого повертали до радості життя.

Отож сільська влада, нервово пихкаючи папіросою, жадібно пасла дорогу і чекала з Мукачева погоди, вірніше — великого гостя, начальника міліції. У пана головного міліцішти підходив якийсь ювілей, і вуйко мав це свято підкріпити напоями із наших підвалів.

— Андрійку кедвешний, щастя-дольку бись мав, яка радость, що тя виджу! — запричитали баба, заламуючи руки.

— Що ся стало? — нервово запитав Пірат.

— Наполійон вчинив над нами із Танкісткою акт насильственної смерти!

Вуйко, добре відаючи про бабині галамийки [33] Коломийки. із сватом Наполійоном, гримнув:

— Слухай, Майрьо, не плети тризну-парастас, а згинь під нечисту воду. Дораз туйки має бути начальник міліції, а ти мені голову пуцилиш [34] Дурити. із своїми шаленицями.

— О, братику, та тото і добре. Сама доленька мені шле міліцію, — випулило щастя очі Фіскарошці. — От типир-ка і настане Наполійонам капут, аншлюс і фертік!

В цей час по дорозі з Мукачева, тягнучи за собою шлейф білої пилюки, наче багата невіста шовкову фату, плавно припливала начальницька машина.

Вуйко, лаючись, пробував бабу спровадити додому, ревно обіцяючи, що не пізніше сьогоднішнього вечора він власноруч буде розстрілювати Наполійона із протитанкової гармати, лиш хай дорога сестричка мастить геть п’ятами. Проте на бабу це не подіяло. Їй неспогадано втеліжило в голову, що начальник міліції — посланець її багатостраждальної долі. І саме він, цей спаситель, врешті-решт позбавить її душевних мук і поставить на чолі ненависного Наполійона криваву крапку.

— Драстє… драстє, — протяжно мовив гість, витягуючись із кабіни трофейного легковика.

— Здраі-ї-я-я желаєм, таш… майор! — підстрибнув Пірат.

— Жілаєм! Жілаєм на вашу голову! — і собі засокорила баба.

Коза Танкістка, як і всі тварі невинні, маючи від мамки-природи дивовижне передчуття фатальності, певне, вже зачула майбутню трагедію, почала ревіти і тягнути Фіскарошку подалі від гріха. Проте тепер уже баба вперлася, як коза, — ні з місця. Тільки раз у раз била поклони до землі і, як зіпсована грамофонна платівка, повторювала:

— Жілаєм!.. Жілаєм!.. Жілаєм на вашу голову!

— Што за шум, а дракі нєту? — пробасив майор.

Він був невеличкий, як волоський горіх, круглобокий, як мадярський гарбуз, червонощокий, як болгарський помідор, і рудий-рудий, як руська осінь.

— Пане майор, ані шума, ані дракі нєту! — відрапортував Пірат. — Всьо в порядке, чін-чінарьом!

— Пане генерале, — баба всіх військових називала генералами, — пане генерале, не вірте Андрійкові. Вас, ачей ангелики принесли, бо і драка є, і шум несусвітній. Вражий імперіалішта Наполійон мало не вчинив над бідною челядиною акт насильственної смерти, пане генерале.

Видно, миттєве підвищення бабою до генерала вельми заімпонувало міліцейському майору, бо він розцвів вдоволено, як червона півонія.

— А собственно, кто і как пострадал? — поцікавився новоспечений генерал.

Баба, не довго думаючи, підтягнула козу до начальника, задерла їй хвоста і, тикаючи пальцем в опухлу козячу сідницю, прокоментувала:

— Видите, прямо в дітородний орган чоботом попав. Після такого акту насильства я не гарантіруву, що моя цімборка коза може і дальше беременіти. Поникайте [35] Подивитися. , поникайте ближче, — почала баба заохочувати начальника, підтягуючи козячий зад тому мало не під ніс.

— Пане майор, ідіте сюда, — вуйко відтягнув начальника і щось пошепотів.

Майор почухався за потилицю, рудо-червоний сміх аж палахкотнув на його обличчі.

— Вопрос с хуліганом ми решім, — сказав майор. — А с козой, єслі она сільно травмірована, тоже решім. Продайте єйо мнє на шашлик.

— Шо?! Шо-шо?! — отетеріла баба.

— Завтра в меня юбилєй, вот і продайте козу на шашлик. Знаєте, какая вкуснятіна вместє с барашком.

Світ одразу померк у свідомості Фіскарошки: Танкістку, її найдорожчу у світі подругу-цімборашку, її сей вонячий руський цап хоче на шашлик!

— Та тото так, пане, ви ся сміхуєте… над… над… двома бідними сиротами, — мовила тихо Фіскарошка, відчуваючи, як вогонь праведного гніву, що загорівся в ній десь нижче пупа, підбирається все вище і вище, грозячи спопелити світ. Вона навіть відчула, як од того вогню починають під п’ятами тліти і нестерпно пекти підошви кованих солдатських черевиків, які під кінець війни їй вдалося видурити за півлітру від німця.