Татьяна Белимова - Вільний світ

– Слиш, сєстрьонка… Я тебе на хлібзавод оприділю.

Нюся хоче це все розказати батькові, але його погляд, у якому осуд – любов – жалощі – співчуття змішалися в одне німе, безгучно випромінюване «безслівне», ніби запечатує їй рот. Вона сидить і просто дивиться на нього. А сльози, великі й гіркі, котяться й котяться, так що язик уже й не встигає їх ловити. Хіба ж вона цього хоче? Невже про це мріяла, коли в сніговій продиралася заметами до школи через замерзлий Дніпро протоптаною доріжкою – слід у слід – єдиним шляхом з острова на Поділ. Пробиралася? Пробиралася… вузесенькою, вичовганою до небезпечної слизькості (як двоє зустрінуться, то й не розминуться, один має зійти й поступитися дорогою) стежинкою, небезпечною, ламкою кригою, що під нею гігантська жива ріка дихає, стугонить, кудись мчить свої води, проситься на волю. Не думала вона, звісно, про ось «таке» життя, уявляла майбутнє геть іншим, коли вчилася – зубрила – переписувала свою науку під кіптявою гасовою лампою.

– Тату… я стану геологом… ви не сумнівайтеся…

Аби забавити сестру (просто забити їй чимось голову, щоб ноги механічно йшли – пересувалися – човгали, тільки б не спинялися), Нюся починає вигадувати смішні страви, що їх приготує мама з того всього, що дав їм дід.

– А сало заховаємо, щоб німці не знайшли…

Обидві заходяться реготом. Німці… Їдять вони сало? Цікаве запитання. Але ж як його підійти й спитати? До того веснянкуватого рудого Ганса, що декілька разів приходив до них брати молоко. Городів на острові не було, бо весняні паводки передбачати ніхто не брався, а от корів держали – сіна ж море. Із хатами легше – вони на палях, вода не дістає, хіба дуже рідко. «У нас на острові, як у Венеції», – казала вчителька їхньої острівної школи-восьмирічки (дев’ятий-десятий для «тутешніх» не передбачався). «Тутешні», хто хотів навчатися далі, ходили на Поділ, у «городську» школу. Жора ходив, Нюся ходила, Поля не ходила (бо померла), Клава теж не ходила, бо не встигла, не доросла.

– Нюсько… Може, він тобі ще шоколяду подарує.

– Хто «він»?

Нюся вдає, що не розуміє, навіть супить брови, але вуста розпливаються в зрадливій усмішці. Смак шоколаду… Ніби знову відчутий! Лоскоче піднебіння, як щось цілком реальне й осяжне, а не просто обривок пам’яті, малесенький спогад чуттєвої насолоди. Коли вони його їли, коли бачили у своєму «довоєнному» житті? На значні свята як дуже й дуже велику рідкість. А тут? Ціла плитка гіркувато-чорного в шурхітливій золотистій фользі з незрозумілими знаками й надписами! Ділили між усіма, навіть сусідському Борці дісталося. «Я не буду, – сказав батько. – Краще Борці дайте!»

Тільки Нюся не хоче від «нього» ні шоколаду, ні будь-чого іншого! І тоді не хотіла… Тоді, коли рудий Ганс уперше забирав із її рук слоїк молока й вона відчула в себе в руці гладеньку, ледь нагріту його рукою поверхню чогось такого, чогось, що й було тією плиткою шоколаду, перше, що вирвалося з її вуст: «Найн!»

– Найн! Біте! Ні… не треба…

Але він уже пішов, востаннє обернувшись біля хвіртки й привітно помахавши їй вільною рукою:

– Ауфідерзойн, фройлян Нюся!

«Ауфідерзойн… Ауфідерзойн…» Ні! Жодних зустрічей – побачень – здибанок – прогулянок! Нічого цього не буде! Ніколи! Хай би навіть він був не веснянкуватим Гансом, а казковим красенем. Як вона може з кимось тут гуляти, коли Рома, її коханий Роман, хтозна-де і хтозна-як? Чи живий-здоровий? Чи вже лежить у братській могилі? І вона ніколи його не побачить? Не подивиться в його сині, завжди усміхнені очі?

– Ти ж їсти вже хочеш?

Нюся раптом згадує про пиріжок із квасолею, який дала їм тітка Ганна – «на дорогу». Не зупиняючись, вона виймає його з кишені, розмотує чисту полотняну шмату, у яку його загорнула тітка, і ламає навпіл.

– На ось! Тільки не зупиняйся, Клаво! Їж так…

Стан голоду перманентний! Коли вже його позбудуться? Постійний – невідв’язний – всеохопний – невситимий – чатівний – від ранку – до ночі. Чим його вгамувати в місті, відірваному від села? У місті, де знищено всі склади, продовольчі запаси, потрощено магазини?

Вибухи, стовпи води до неба… Там, де щойно бовваніла величезна, як кам’яниця на Печерську, баржа з чорним шпилем засмоленої труби, – кіптява та вогонь. Димлясте сиве марево оповило першу, другу – цілу низку притулених одна до одної гігантес, пришвартованих біля Поштової площі. Усі на острові повибігали на вузьку смугу пляжу й дивляться на протилежний берег.