Юрий Винничук - Лютеція

Не знаю, може, хтось ставиться до цього нормально, як до чогось цілком буденного, як до променів сонця на світанку просто в обличчя або до раптового світанкового грому, коли сон іще такий солодкий, а ти розморений, замріяний, і сниться тобі зворушлива пригода з дівчиною, про яку ти думав, але доля тебе з нею не зводила. Бо й справді — ну не будеш лаяти сонце чи грім за те, що вони зворохобили твій сон. Але тут інша річ. Тут мені йдеться про дзвінок. І це вже ні в кут, ні в двері, ні в ксьондзові вікна, це виводить із рівноваги, і, схопивши слухавку, я реву захриплим, ще сонним голосом:

— Альо! Якого дідька!

— Сервус, Юрцю! — чую натомість цілком спокійний дружній голос Ромка. — Вибач, що я потривожив твій сон, але тут така справа...

— У сраці я мав твої справи! Якого лисого дзвониш мені в... в... — тут я хапаю годинника й починаю звіріти: п’ята година ранку! — Якого милого дзвонити мені о п’ятій ранку?! Я писав до другої! Я невиспаний!

Але Ромко незворушний, як письмовий стіл.

— Юрцю, не злися, увійди в мою ситуацію. Нині приїжджає та дівчина, пам’ятаєш, про яку я тобі розповідав, що я з нею зазнайомився в Чернівцях. А я не можу її зустріти... я не можу її зустріти, бо до мене приїхала Вірка. Розумієш? І зараз вона в мене, а я вибіг на вулицю, щоб зателефонувати. А вона спить. Я ж не кину її й не побіжу на вокзал. Виручай!

— Ти хочеш, аби я зустрів ту твою...

Є люди, яких можна намовити до всього, яких можна намовити до чогось і ті, яких неможливо намовити ні до чого. Я, вочевидь, належав до перших, але ще вагався.

— Я знав, що ти не підведеш, — торохтів Ромко. — Записуй... потяг номер... вагон...

— Чекай, я ще не погодився!

— Вона блондинка, довге волосся, личко кругленьке й вуста пелюсточками... Складені так, ніби вона хотіла сказати «О», але передумала. Розумієш? «О». Та ти її відразу впізнаєш, бо вона там на весь перон буде найвродливіша.

— Я не сказав, що...

— І не забудь їй повідомити, що я мусив поїхати до Києва, а приїду завтра...

— То я мушу з нею цілий день валандатися?

— Ти справжній друг.

— А де вона переночує?

— Та в тебе ж, не в мене. Покажеш їй місто, Личаківський цвинтар, архітектуру. Вона таке любить. Можеш і в оперу завести. Вона, знаєш, інтелектуалка.

— Чекай-чекай... ти мені про ночівлю поясни.

— Та все нормально. Вона дівчина з принципами. Я з нею не цюпцявся, якщо це тебе цікавить. І тобі не вдасться за один день її в цьому переконати. Так що я спокійний.

— Я не збирався приймати гостей. У мене не прибрано. У мене в хаті чортзна-що, усе догори ногами. Книжки по підлозі, рукописи на підвіконні.

— Прекрасно. Це якраз те, що треба. Вона любить талановитих людей. Я, між іншим, казав, що я художник, то ти не підведи.

— Ти — художник?

Я остаточно збаранів, бо Ромко не був навіть малярем. Він був фарцівником — купував у поляків джинси і перепродував. Зрештою, як і я.

— Цікаво, а що коли вона захоче ознайомитися з твоїми картинами?

— Не переживай. Я про це вже подумав. Позичу в Дема.

Дем був справжнім художником, але бухарем. За пляшку міг позичити не лише свої малюнки, а й чергову коханку.

Дзвінок від Ромка мене вивів з рівноваги, я не міг заснути, хоча до потяга було ще далеко. Але друг є друг. Хоча друзі поділяються на добрих і поганих. До перших належать ті, що не позичають у мене грошей, а до других ті, які не позичають мені. Ромко ніколи не позичав у мене грошей, бо крутився набагато жвавіше, ніж я. Але мав фатальну особливість потрапляти з дівчатами в неймовірні ситуації, з яких потім мусив виплутуватися з неабиякими пригодами. Коли він щойно приїхав до Львова і вступив до універу, то поселився в помешканні на Личакові в дуже доброї господині, яка йому ще й сніданок готувала, прала, прасувала, ходила, як за рідним. У господині була дочка, дуже вродлива. Ромко відразу на неї запав. Правда, дочка саме перед тим впала з горіха й мусила лежати в ліжку з поламаними ногами. Але чи могли поламані ноги стати перешкодою для двох молодих людей? Дуже швидко Ромко вже з нею кохався й навіть загорівся женитися. Дівчина не була проти, та й мама тішилася, але Ромко вважав, що варто зачекати, поки кохана зможе встати й сама піти з ним розписатися. Донька й мама мали іншу думку і вважали, що не так і зле буде розписатися на візку, бо то якось непорядно: живуть, як муж із жоною, а не розписані. Ну, до церкви на шлюб, то нехай — можна й зачекати.