Катерина Бабкіна, письменниця
Іноді кожен із нас — такий от Матвій у лісі. Цей ліс у нас різний — у когось це відмова від соцмереж і телефона, у когось — глухе село під Житомиром, у когось — півроку в Сеулі чи на Індонезійських островах. Але кожен точно переживав оцю відмову від світу, якого раптом накопичилося так багато, що не можеш дати собі з ним ради. Так вчиняє Матвій. Коли не допомагають списки й похвилинні плани, коли з тріском ламаються й падають просто на його тендітні плечі полички, по яких він так довго все розкладав, — він просто йде в ліс.
Марк — добрий. Марк як автор не лише ставить запитання Матвієві,— а насправді нам, — але й дає відповіді на них. Ми знаємо, що в житті ці відповіді не завжди знаходяться і не завжди — так просто. Тим цінніше опинитися у світі, де до кожного запитання є відповідь, а кожна зникла консерва має пояснення. Тож запрошую: ось він, цей світ, у Марковій книжці.
Олександр Михед, письменник
«Рікі та дороги» Марка Лівіна — це сентиментальна мандрівка на край ночі. Щира обіцянка «Все буде добре», що обертається на віщування біди. Це світ, у якому рідні можуть помирати двічі, зброя проти привидів руйнує родинне щастя, а порвані кросівки стають на заваді твоїй лавсторі.
Ця книжка — наче машина часу, що запускає дивні механізми свідомості та відносить у підлітковий вік і ще далі — у часи дитячих пустощів і травм. У часи, коли дістаєш перший життєвий урок: розбите коліно, на відміну від розбитого серця, можна вилікувати. А теплі обійми, усмішка рідних і розмова з вірним другом можуть допомогти зібрати докупи друзки.
Будь обережний, не поранься.
Марк Лівін
Рікі та дороги
Поговоріть зі своїм собакою
Я ніколи не писав передмов. Це дуже страшно. Мабуть, так почувається відповідальний і релігійний чоловік, коли його просять стати хрещеним батьком. Передмови придумали, щоб спростити читачеві шлях книжкою. Або щоб зробити ласку тому, кого просять цю передмову написати. У будь-якому разі нічого не намагатимусь пояснити, лише ділитимусь власними думками.
Мушу сказати, що рік і доріг у книжці немає. Це повість про наші страхи й те, що нам допомагає ці страхи подолати.
Прочитавши «Рікі та дороги», ви не перестанете боятися. Ви зрозумієте, що боятися — це нормально. Ми всі боїмося.
Близьких людей, які завдають болю, бо вважають, що так для нас краще. Помилок, яких неможливо не припуститися. Батьків, які йдуть. Снів, які не наснились. Зруйнованих життів і гірких розчарувань. Утрачених спогадів.
А ще страшно замислюватися, які зі згаданих у книжці подій вигадки, а які — епізоди Маркової біографії.
Так, книжка сумна. Але водночас добра і світла. Вона про дорогу, якою ми йдемо, і про чесність із собою.
А от сентиментів у тексті не знайти — вони ховаються глибоко під поверхнею, за його межами. Чи то радше у наших спогадах. У спогадах, яких у книжці теж немає.
Коли Марк звертає увагу на найменші побутові дрібниці, ти мимоволі повертаєшся до власної пам'яті: подумки перелічуєш посуд удома в мами, миєш із нею тарілки, перебираєш ящик із іграшками, падаєш із велосипеда на розпечений асфальт чи граєшся із собакою на бабусиному подвір'ї.
Секрет у картинках і відчуттях, якими ділиться Марк. Часто саме у відчуттях фіксуються важливі спогади. Їх найскладніше закарбувати в пам'яті, але вони найцінніші. Тому їх так страшно втрачати.
У мене ніколи не було собаки. Я багато разів просив собаку в батьків, але щоразу після розмови з мамою відмовлявся від цієї затії. І боявся не смутку від утрати домашнього улюбленця і не потреби прокидатися рано-вранці. Я боявся відповідальності. Ну от, бачите? Я теж зізнався.
У кожній передмові має бути несерйозний момент. Скажу чесно, Марк погано жартує. Це знають усі його друзі: три добрих жарти з десяти. А от у книжці дотепи заходять. Мабуть, тому що озвучує їх Рікі.
Марк переконує, що Рікі — це страхи. Хай думає так і далі. Але тепер це не Маркова книжка, вона належить кожному з нас. Для мене Рікі — це чесність із самим собою. Це той момент, коли ти маєш подивитися на себе в дзеркало, чесно побачити, яким ти є, і прийняти себе."
Мені доведеться прийняти свій страх пропустити щось важливе. Це постійне відчуття, що я роблю не те, що мав би. Відчуття того, що моє життя проходить повз, а я проживаю інше — зовсім чуже. А раптом я не помічу знак, який скерує мене в правильному напрямі? Тому Facebook треба проглядати безперервно, Twitter оновлювати раз на три хвилини і, прокидаючись, перевіряти Instagram. Цей страх — причина всіх моїх записів, списків і ту-ду-листів у блокноті.
Читать дальше