Ізабелла Сова - Тістечка з ягодами

— Можливо, — відказала я голосом людини, котра вдає, що не дуже, а насправді дуже вражена. — А ти не думала, що я просто хочу повернутися до того, що найкраще вмію? До того, що знайоме й безпечне? Бо, як каже Маріуш, людина повинна мати постійний пункт у житті. Власне місце.

— Дурня. Така сама, як із тією знаменитою половинкою яблука. Одне велике ошуканство.

— Чому?

— Бо я не вірю, що ми маємо тільки одне місце в житті, Ягодо.

— А скільки?

— Сімсот двадцять три, — нервово бовкнула вона. — Боже, Ягодо, ти часом задаєш питання рівня Августа. Міркування над кількістю не мають сенсу. Важливо те, що більше, ніж одне.

— А звідки ти знаєш?

— Сама подумай. Де ти навчалася? На психології, правда? І саме там було твоє місце. В університеті, в гуртожитку, на хаті, яку ти знімала. Але тепер воно вже не там. Як бачиш, місце залежить від часу, обставин і ще кількох інших речей.

— Я згодна, Аню. Може, наше місце в житті змінюється з часом, але все одно в даний період воно тільки одне. Так як є тільки один чоловік.

— Ти певна цього? — всміхнулася вона. — А звідки ти можеш знати, що була б менш щаслива, вивчаючи, наприклад, соціологію чи одночасно дві інші спеціальності?

— Не знаю. Але з кількох різних можливостей я вибрала психологію. І не шкодую. А тепер я вибираю Краків.

— І будеш шкодувати. Бо це ідіотське рішення, Ягодо.

— Можливо. Але я мушу його дійти, щоб у цьому пересвідчитися.

Я вже простилася з Анею й татом. Аня вручила мені пакунок з пирогом, а потім міцно обняла, жодним словом не повертаючись до вчорашньої розмови. У цьому, власне, вся вона. Скаже, що думає, і край. Жодного цькування, натиску та нотацій. А тато? Він сумно всміхнувся і, як завжди, зронив щось про час, який летить, мов радянська ракета.

— Я навіть не встиг замислитись, як ми проведемо це літо, — сказав він, простягаючи мені руку.

— Бо ти був зайнятий причаровуванням незнайомих чоловіків, — нагадала йому Аня.

— Я більше не буду. Повертаюся до гобеленів, — зізнався він. — Принаймні не ризикую розбити комусь серце.

Ми обнялися з Анею ще раз, і я побігла до лікарні. Застала там тільки Мацека, втупленого в паспортну фотографію своєї гадюки. Юльки й Болека, на щастя, не було.

— На нещастя, — буркнув Мацек, ховаючи фотку до кишені. — Якби вони були, то не дали б тобі поїхати. Ну що ж, Ягодо. Хлопці будуть сумувати. Але нічого не вдієш.

Справжній мачо не бавиться в пошуки сльозливих квітчастих зворотів. Суха конкретика, міцне рукостискання, поплескування по плечі. І це все. Ну, майже все, бо на мене ще чекає прощання із самим Рисеком.

Я несміливо застукала до дверей його кабінету. Він сидів у своєму витертому фотелі, енергійно збиваючи гоголь-моголь на підвечірок. Зиркнув на мою торбу і зразу здогадався. Відставив півлітрове горня із жовтками. А потім кинув на мене один зі своїх благальних поглядів.

— Я не можу, Рисеку. Надто сильно все переживаю. І досі не можу оговтатися від смерті пана Геника.

— Я після смерті першого пацієнта оговтувався майже півроку, — потішив він мене і знову окинув благальним поглядом.

— Але я взагалі ні з чим не даю раду. Зрештою, ти і сам бачив: поразка за поразкою.

— Ягодо, я міг би слідом за «Алхіміком» повторити, що Творення Власної Легенди завжди завершується одкровенням, тобто Спробою Здобуття. Але я і сам не вірю в ці бздури. Ти просто потрібна нам і годі.

— Я навіть не є психотерапевтом, Рисю. Не пам’ятаю і половини того, що робила на курсах.

— Але нам не потрібна енциклопедія. А тільки людина.

— То візьміть першого-ліпшого. Якусь симпатичну ворожку, котра теж уміє слухати. Ще й підтримає, розповідаючи про чарівне поєднання вінового туза з червовою десяткою.

— Ми не хочемо першого-ліпшого. Ми хочемо психолога. А знаєш чому? Бо всупереч стереотипам він не бачить патології в кожному відхиленні від норми.

— Способу світосприйняття трохи замало, щоб тут зостатись.

— Я навів би ще один привід. — Він на хвильку опустив погляд. — І ти це знаєш, Ягодо… але… в моєму становищі… тільки не кажи про надокучливість і взагалі…

— Я не можу, — повторила я тремтячим голосом.

— То що, мости спалено?

Я кивнула, дивлячись на носки своїх сандалій.

— Ну що ж… шкода, що останній еліксир кохання спожили Трістан та Ізольда. Він дуже мені сьогодні придався б, — він зітхнув. — Але нічого на мус. Зрештою… я повинен був цього сподіватись, Ягідко. Адже в Сіофоку ти також була твердою.