Ізабелла Сова - Тістечка з ягодами

— Я боюся, що вже запізно. І що мій час у неї минув.

— А її час у тебе минув?

— Ні, але хто сказав, що все завжди має бути справедливо, порівну і зі взаємністю?

Ніхто. Якби це було так, я схибнулася б на пункті Бартека. А може, зовсім ні?

— Я не розумію свою маму, — завела Малина. — Вона стільки витерпіла від мого батька й надалі дозволяє йому натягати собі носа. Знаєш, що він утнув? Приїхав до Польщі і зразу поволочився до неї на роботу.

— У цьому, мабуть, нема нічого поганого, коли чоловік провідує свою колишню дружину на роботі.

— Сама поява мого батька заповідається на трагедію.

— Ну прийшов він і що далі?

— Сперся на бар’єр, як і двадцять років тому, а потім каже мамі, що запрошує її у припізнілу відпустку. «Вкажи довільну точку на мапі, а за тиждень я буду з квитками і зарезервованими номерами у п’ятизірковому готелі».

— А мама?

— Здається, його висміяла. Але того ж дня помчала до пивниці по атлас світу. Це мені брат розповів. Він саме заявився додому попрати свої лахи.

— Може, вона тільки хотіла помріяти. Може, обіцянки твого батька вивільнили якісь давні, приховані туги. Багато людей хотіло б подорожувати. Обрати точку на мапі і просто туди вирушити. Це мрія багатьох дітей.

— Ну саме, дітей. Обіцянки мого батька завжди звучали на рівні середньо розвиненого дошкільняти. Мене от тільки дивує, що зріла, позбавлена ілюзій жінка на це ведеться.

— Ми могли б поміркувати, чому вона так робить, але…

— Не треба. Мама вже має власного терапевта, тільки що трохи змученого життям. Може, краще поговоримо про мої проблеми?

— Я хотіла це запропонувати, але…

— Знаю, я тебе перебила. Останнім часом мені важко зосередитись. Я перебиваю людей на половині речення. Закінчую за них думку. Я жахлива.

— На світі є небагато по-справжньому жахливих людей.

— Але я саме така. Жахлива і на додачу занудлива, бо весь час накручую ті ж самі гнітючі мелодії. Тому Емек і не подає ознак життя. Воліє якусь усміхнену лапландку. — Вона похнюпилась. — Ягодо, я справді хотіла б тішитися життю. А ще вміти це виявляти. Якби була така можливість, я дозволила б нашити собі на обличчя негаснучу усмішку.

— Але навіщо?

— Принаймні я не відштовхувала б від себе людей. Бо нутра, як відомо, така усмішка не змінить.

— А тебе і справді ніщо не тішить? Навіть найдрібніші дрібниці?

— Таж ні, я тішуся, і то багатьом речам. Коли несподівано піде дощ або коли я голодна повернуся з прогулянки і можу відрізати собі гарячий окрайчик. Тішуся, коли Евка, моя подруга, з п’ятого заходу складає іспит. Я могла б так довго перелічувати.

— То в чому тоді проблема?

— У тому, що я не така, як інші.

— А які ті інші, на твою думку?

— Вони знають, у який бік рухатися. Уміють робити вибір. Кажуть собі: «Закінчу універ, знайду роботу в рекламі чи в банку. Вийду заміж за високого брюнета. У нас буде двійко дітей і будиночок за містом. До нього велика машина кольору червоного вина». А я? Я навіть не знаю, де хотіла б провести найближчі вихідні.

— Усі люди мають хвилини вагання.

— Може, й так. Тільки якби хтось згори оглядав життя отакої Мартини з лимонами, то бачив би чітко накреслений шлях. Від пункту А до пункту В, потім до С і так далі. Не конче по прямій, але в цьому є якийсь лад і порядок. Видко, що дівчина має план. А в мене видко безсилу шарпанину. З пункту А до пункту D, потім знову А, за хвилю В, потім одразу до J, щоб повернутися до В. Коротше кажучи, хаос, без жодної гарантії колись добутися до Z.

— Мартина теж не має такої гарантії.

— Але вона принаймні може сказати собі, що зробила все, аби туди добутись. Їй не заважає брак мотивації чи знеохота звичайна, — вона зітхнула. — На додачу я весь час чую поради, як слід використовувати свій час, бо, мовляв, іншого вже не матиму. Жити на повну котушку.

— Мацек, оцей напомпований санітар, каже, що хоче їсти життя повними ложками.

— Ну власне. А я навіть не маю ложки. І, що гірше, не маю сили, щоб собі її вистругати.

Вона підвелась, і доки я встигла що-небудь сказати, вийшла. Я хотіла побігти за нею і якось потішити, але до кабінету вступила Альдона.

— Ми мусимо поговорити, — заявила вона, сідаючи за стіл. — Тобто говорити буду я, а ти послухаєш. Я хотіла тобі сказати, що як психолог ти безнадійна, Ягодо. Безнадійна.

— Ну та й що?

— Я шкодую, що тебе слухала. Так само, як і Мартина шкодує, що відправила до тебе Маріуша. Добре, що вона хоч вчасно отямилась і взяла справи в свої руки. Не те що я, коли повірила тобі, що не варто відключати той Інтернет. — Вона нервово скубала білявий кучерик, забруднений біля корінців темним тональним кремом. — Ти псуєш життя іншим людям, руйнуєш його, так само як і ця твоя… не знати хто.