Ізабелла Сова - Тістечка з ягодами

— Проминання? — припустила я.

— Навіть не моє, а моїх близьких. Я думала, що вони здорові, сильні. Що будуть зі мною завжди, а тут раптом знаходжу на полиці клей для протезів. Спочатку клей, потім памперси для дорослих, а насамкінець рекламки притулків і госпісів. Жахливо.

Жахливо. Пам’ятаю, як тато знайшов у кухонній шафці колагенові пластівці під очі. «Відколи це Аня користується такими штучками? Вона завжди казала, що їй шкода грошей на шарлатанські винаходи», — здивувався він. Я пояснила, що це мої пластівці. Тато допитливо подивився на мене. «Твої? — впевнився він. — Проти зморщок?» Я кивнула. Тато зиркнув іще раз. І знічев’я наче постарів на двісті років. Постояв трохи в кухні, а відтак вийшов, дивно човгаючи капцями. Відтоді я старанно ховала всю косметику, що нагадує про плин часу.

— А поза тим, я зробила аналізи, — знов обізвалася Малина.

— Ну і що?

— Це безнадійно. Все в порядку. Навіть тестостерон. — Вона сховала обличчя в долонях.

— І що тебе непокоїть? Що не можна спихнути провину на результати аналізів?

— Ну власне. Людина думає, що досить підрегулювати те і се. Тут досипати, там підмастити, додати газу — і вперед. А це зовсім не так просто.

— Часом так буває, — сказав Болек. — Пам’ятаєш ту стажистку від Рисека?

— Карину?

— Ну. Виявилося, що вона мала жахливе запалення кутнього зуба. Звідси цей сморід проминання та інші сенсації. Позавчора вона видалила зуб.

— І що?

— І трохи нарікає, що втратила смак життя.

Ніхто не прийшов. Добродій із лимонами вчиться святкувати день дитини. Чоловік Альдони й надалі блукає в мережі в пошуках скарбу. Малина трощить горнятка десь у Кракові. Так близько, а водночас за тисячу кілометрів звідси.

— Мені нудно, — заявив Мацек, поглиначи капсули L-карнітину.

— Мені теж, — зізналась Ядзя, постукуючи пальцями по телефону. — Я вже воліла б, аби хтось подзвонив. Принаймні мала би з ким поспілкуватись.

— Але ти можеш поспілкуватися з нами, — озвалась Юлька.

— Про що, коли про вас я і так усе знаю?

— А я не знаю, — втрутилась я. — Приміром, чому Болек має саме таке ім’я. Досить нетипове, особливо для чоловіків його віку.

— Може, й нетипове, — визнав Болек, — але вибране з далеким прицілом. Тато гадав, що це допоможе мені здобувати вершини у хіт-парадах. Або Золоті пальми.

— Твій старий — це справжній зореплавець, — підсумував Мацек. — Ширяє у хмарах, як Гагарін.

— А що, власне, означає «Болеслав»? — зацікавилась я.

— Людину, яка повинна здобути якомога більше слави.

— Більше від кого?

— Від батька. Він думав, що завдяки цьому з мене виросте славетний артист. Особливо тому, що я цікаво починав. Юлька розповідала тобі про купюру?

Доки Болек почав існувати в польській медицині, він зазнав локальної слави завдяки своїм художнім здібностям. На одному з нудних уроків російської мови дванадцятирічний тоді Болек підробив купюру у двадцять злотих, послуговуючись з цією метою пастельками. Годину опісля він обміняв цю банкноту в шкільній крамничці на три пачки драже, пакетик сухого лимонаду, а також на п’ятдесят грошів решти, чим заслугував на подив і симпатію своїх однокласників.

— Ти розвиваєш старі здібності?

— Ні, зараз існують сканери, принтери. А тому відпала потреба в народних умільцях.

— А що ж із мріями твого тата?

— Його дуже розчарував мій вибір. Він сподівався, що після закінчення медичного я прозрію і спробую створити рок-групу. Фантазер.

— Адже лікар — це такий гарний фах.

— Не знаю, чи слово «гарний» відображає всі барви й відтінки мого фаху, але нехай уже буде.

— Ну а тепер?

— Він уже змирився з тим, що нічого з того не вийде. Часом нагадує мені, що не все ще втрачено, бо такі титани, як Булгаков, Бой-Желенський або Лем теж починали з медицини.

— Амбітний.

— Ну. Він втовкмачив собі, що коли я почну бувати в товаристві багатих і знаменитих, то хтось із них відкриє мене, як славетного бізнесмена Немчицького. Улюблений приклад мого тата. Коли я приїжджаю на свята й нарікаю на скруту, то завжди чую: «Сину, Немчицький теж тепер нарікав би, якби якогось дня не спіткав на тенісних кортах багатого спонсора, котрий допоміг йому стартувати».

— А ти що?

— А я завжди відповідаю: «Тату, спочатку я мусив би зустріти в дієтичній їдальні одного спонсора, котрий зафундував би мені уроки тенісу, та іншого, котрий позичив би мені ракетку.»