Ізабелла Сова - Тістечка з ягодами

6.40. Чорна кава і спалювач жиру.

7.20 . Омлет із шести великих яєць, бляшанка консервованого горошку. Через день вівсянка на молоці чи йогурті (без горошку).

9.15. Протеїновий коктейль.

11.30. Триста грамів пісного м’яса, дві бляшанки горошку.

14.30 . Омлет із п’яти яєць, бляшанка горошку (в сезон півкілограма помідорів).

16.00 . Спалювач жиру, протеїновий коктейль.

18.30 . Протеїновий коктейль і бляшанка горошку.

21.00 . Протеїновий коктейль, полумисок овочевого салату (з додаванням горошку).

23.00 . Протеїновий коктейль (при відчутті голоду — дві бляшанки горошку).

— А раз на тиждень він закуповує відро «корівок» або карамельок, — додав Болек. — І похапливо пожирає їх у моїй ординаторській.

— Солодощі мене гублять, — визнав Мацек. — Але я суворо з цим борюся, бо надмір вуглеводів знищує прес.

— Як бачиш, бодибілдінг вимагає пожертв.

— Я не змогла би пакувати стільки горошку. Волію вже це, — я занурила ложку у паруюче місиво. Щоправда, воно виглядає не так звабливо, як Анин сирник. Але, може, смакує незгірш? На жаль, ні. Та все одно мушу його доїсти. Прийняття почастунку є запорукою тіснішого контакту з чужим племенем.

— А що трапилося з Юзеком? — запитала я, щоб відвернути власну увагу від споживання пюре.

— Баба надіслала йому фотку. Дивіться, — Мацек поклав знімок на стіл.

Я глянула. На великому фотелі в сапфірні тюльпани всміхалася пергідрольна білявка з цигаркою в зубах і великою надвагою десь-інде. Ногу закинула за ногу. Темно-рожевий костюм, багряні шпильки, блідо-рожева помада й довгі бордові нігті. А на руках червоне немовля в рожевих пелюшках. Внизу напис водостійким фломастером: «Христини у верісні. Не забудь напиред пазичити тисяча злотих. Твоя Кабила».

— Так звана заява на аліменти, — підсумувала Юлія. — Юзек пиячить у «Трьох Котах». У Мар’яна з понеділка відпустка, а Стах може працювати лише вночі. Ну і де ми знайдемо йому заміну?

За ніч я зважила всі «за» і «проти». О четвертій ранку дійшла рішення. Я можу їздити замість Юзека. Не знаю, чи це можна назвати покликанням, про яке згадувала ворожчина онука. Але я принаймні мала б якесь заняття. Тільки от як їм це запропонувати, щоб вони не подумали, що я відбираю в когось роботу? Піду на контрольний огляд, і побачимо, як розвиватиметься ситуація.

Я прийшла проти вечора поскаржитися на свербіння під бинтами.

— У Болека сьогодні нічне чергування в притулку для літніх людей, — поінформував мене Мацек. — Я можу попросити доктора Акулу, коли він повернеться на станцію. Тільки уважай, бо Акула б’є по вухах. Тобто ріже. Він уже три роки переживає кризу, оце й намагається опустити всіх оточуючих. Але він не лихий. У нашому тесті на ВВС він здобув би якнайбільше три бали з десяти.

— У якому ще тесті?

— На Велику Вибагливу Свиню. Болек винайшов таку шкалу після візиту до пацієнта, котрий оскаржив його в крадіжці пінки для гоління. І тепер ми бавимося, оцінюючи винятково комизливих клієнтів.

— Я волію не знати, на скільки балів ви оцінили мене.

— Ягодо, ми застосовуємо ВВС тільки тоді, коли трапляється хтось винятково впертий або нестерпний. А Акула останнім часом таким буває.

— То, може, краще його не клич. Прийду завтра. — Я підвелася.

— Чекай, ну куди ти так летиш? Я попрошу Юльку. Вона перевірить, чи не мокнуть у тебе шви.

Він вийшов, а я стала переглядати амбулаторну аптечку. Суміш убозтва й металопластики дев’ятнадцятого сторіччя.

— Юлька трохи запізниться. Як воно буває з жінками, — озвався Мацек, спираючи грубий стовбур руки на дверну лутку. — Я бачу, що ти милуєшся нашим баром. Амфетамін у нижній шухляді, поряд антидепресанти й віагра. На горішній полиці лікери й коньяки. А якщо серйозно, то ми маємо тільки реланіум, трохи вати та спирту.

— Нужда з бідосею, — підсумувала я. — Чому Болек хоче тут працювати?

— Бо його не взяли до «мореплавки», і він з розпачу вирішив зашитись у провінції, — пояснив мені Мацек. — А що ниток у нас до лиха, то він зашився так дійово, що ніхто його звідси не випоре.

— Я повинна повірити в ту «мореплавку»? — Мабуть, таки ні.

— Ти хочеш почути правдиву історію доктора Десперадо? — запитала мене Юлія. Вона саме зайшла до амбулаторії зі стосом жіночих журналів під пахвою. — Ну то слухай.

Після стажування Болек переміряв уздовж і вширш усі лікарні, поліклініки й клініки південної Польщі. Стукав у двері й вікна, скрізь напитуючи про роботу на ставку, чверть ставки, позаштатно, а також начорно. Нарешті в розпачі вирішив змінити тактику й надіслав такого листа до дирекції регіонального відділення станції швидкої допомоги: