Дмитрий Кешеля - Помилуй і прости. Роман-покаяння

— Не жени мене нікуди! — тужно волав верховинець до сонця. — Ти вже випило кров з дітей моїх, жінки, а тепер і мене хочеш доконати. Пощади, помилуй, світлий Боже, і ви, гори, простіть! — тряс над собою складеними руками.

Сонце невмолимо піднімалось і, наче недремне око долі, пильно дивилося на чоловіка і наскрізь пронизувало його гострими, пекучими променями.

В обід мама поверталася із Ліщинок — гірського урочища, де стояла бабина зимівка, і застала верховинця, коли той, повзаючи навколішки довкола хреста, збирав молоденькі пагони кропиви і жадібно напихав ними рот. Уздрівши біля себе жінку, чоловік сахнувся і почав задкувати. Мати й собі відійшла на кілька кроків. Але жебрак, раптом щось згадавши, дико закричав, схопився і притьмом, наче вовк, скочив до мішка, що стояв під пробитими іржавими гвіздками ногами Ісуса, впав на нього грудьми, обхопив руками й дико заревів:

— Не руште, не підходьте, благаю вас! Коли ні — то вб’ю і сам повішуся на цьому хресті!

— Чоловіче добрий, — мовила тихо мати, ледь гамуючи страх і збентеження. — Я не маю проти вас злих намірів. Просто йшла, побачила, і стало жаль вас.

— А хіба є ще під цим небом серце, в якому збереглася хоч крапля жалю до ближнього? — відповів жебрак, запитливо глянувши на розп’ятого Христа.

Мати ніяково знизала плечима і сказала:

— Що ж, я піду.

— Ні-ні, не спішіть, пождіть хвильку, — піднявся верховинець.

Підсунув міх ближче до хреста і підійшов до матері.

— Я Цар, — тикнув себе вказівним пальцем у запалі груди. — Цар я, Штефан Цар, — повторив.

Ніяк не второпавши, дивак перед нею чи божевільний, мати скупо посміхнулася.

— Знаю, ви не вірите, що я Цар, — ще раз для певності постукав себе у груди жебрак. Мати, побачивши, що має розмову таки з божевільним, було рушила.

— Жіночко, жіночко, та пождіть лиш хвилинку! — підбіг і схопив її за руку. — Думаєте, ніби я розуму лишився, але послухайте…

Він став перед матір’ю, і, здавалося, ніяка сила вже не відірве його з місця, доки не висповідається перед чистою людською душею.

— Діти мої і жінка моя тяжко помирали з голоду, — почав, натужно дихаючи, наче знову звалив на себе мішок із непомірною ношею. — А я жити хотів. Страшно жити хотів. Не я, а звір, який втік від голоду з дикого лісу і поселився в мені. Він гриз моє серце, цькував мене і люто хотів жити. Для нього не існувало ні дітей, ні любої жінки. «Жити, вижити, тільки б не здохнути!» — кричав він у мені. Звір прокидався під моїм серцем кожного ранку, пробуджував страх і гнав мене. Я брав жменю збіжжя, потайки закопаного у хліві, і йшов далеко за село, де повільно вмирали криниці. Розставляв пастки, насипав у кожну по кілька зерен і ждав. Я ніколи не проґавив. Із сходом сонця, вмираючі від жаги птахи летіли на поклін до ледь дихаючих джерел. І тут я їх ловив. Це були здебільшого ластівки і горобці. Я ще й зараз відчуваю, як нещасні птиці, немов вирвані з грудей серця, сполохано тріпочуть у моїх долонях. Але тоді не було часу думати про це. Я миттю скручував голови бідним створінням і, ледь обскубавши їх, навіть не потрошені жадібно перемелював зубами і ковтав в’єдно з кістками, гадаючи, що звір врешті насититься. Але йому було все мало. І він вив, так вив і благав життя, що мерзли від жаху добіла розпечені сонцем гори.

Спершу я поховав жінку, діти мучилися довше. Животи порозбухали їм, як бубни. Я повзав перед дітьми на колінах, вив, а вдіяти нічого не міг. І коли одного дня вкрав-таки від звіра кілька ластівок і приніс дітям, вони вже не могли розтулити рота. Відніс на кладовище найменшого хлопчика, вернувся додому, взяв міх, кинув у нього душі моїх дітей і жінки, а обійстя підпалив. Коли хата розгорілася, почув, як всередині, вже не в мені, а в ній, дико завив той звір, який так люто хотів вижити. Але його крик навіки причавив палаючий дах. Під розпеченими балками, здається, загинув і я. Потім звалив на плечі міх і рушив на Дунай… Ось вони, душі, — показав на загадкову ношу, що тихо причаїлася під ногами розп’ятого Христа.

Мати, було, рушила до хреста, але Цар миттю підлетів до мішка, впав на нього і обхопив руками.

— Не смійте підходити, — прошепотів перестрашено і підняв застережливо долоню. — Жодному людському оку їх не велено бачити.

— І що, так і будете їх нести аж на Дунай? — спитала мати.

Верховинець, заточуючись, піднявся і тут же безсило сів під хрест. Обличчя його ще більше посіріло, згасли і зеленуваті вогники очей.

— Гей, Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?.. — не то проспівав, не то проридав і хриплим голосом продовжив: — Хіба тільки для того, аби прив’язати собі на шию цей міх і кинутись з душами в дунайські хвилі. Але для того, дорога жінко, сил уже нема. Я ж то забрав із собою душі моїх покійників, але там, удома, — простягнув рукою на північ, — залишилися живі душі гір. Їх, золотенька, в один міх не увібгаєш, не звалиш собі на спину і не підеш з ними у світи. Вони ж то і не пускають мене звідси. Із самого вечора, а потім цілу ніч багато разів пробував іти далі. Але тільки ступав у долину, як за спиною починали стогнати і плакати душі гір. Я відчував навіть, як вони дихали мені в потилицю. А коли вертався сюди, все стихало. Немає для мене звідси дороги далі.