Дмитрий Кешеля - Помилуй і прости. Роман-покаяння

Гіркі сльози німо текли з Михайлових очей, полишаючи за собою на немитім лиці криві борозенки.

— Михайле, — тільки й встиг вражено шепнути батько, і ляснув постріл. Куля бренькнула об камінь, вискаливши добрячий шмат валуна. Михайло притьмом зник.

— Хто стріляв? Хто посмів? — закричав батько, метнувшись за дерево.

Але було вже пізно. Камінь озвався вогнем. У відповідь йому вдарив пострілами ліс.

Смерть оббігла і на цей раз стрийка Михайла. Щасливо уникнути бою йому вдалося кілька разів. Дивувало інше: він знав добре, що за ним полюють, що рано чи пізно прийде його кінець, але з Чортового хребта чомусь не злазив і не тікав нікуди.

Останній раз батько подався на Чортів хребет в кінці листопада і не повертався три дні. На четвертий у лісі на схилі гори вранці зацокотів автомат. Йому огризнувся другий. Село принишкло, зарилося по саму маківку в сніги, дочікуючись насторожено кінця печальної пісні. А автоматні черги то стихали на якийсь час, то знову починали в’їдатись одна в одну. Під обід все стихло і село, обтрушуючись від снігу, піднялося навшпиньки і причаєно обернулося до Чортового хребта. З-за лісу тяжко брів батько, згинаючись під мертвим тілом брата. Біля церкви зупинився, кинув автомат і опустив труп біля бабиної могили, яка самітнім горбком спливала неподалік дзвіниці. Зняв шапку й опустив голову. Простоволосий, за півдня посивілий і зістарілий, він більше не міг стримати себе і безпомічно, як дитина, заридав.

Ще кілька годин тому він грався у смерть із ворогом. І вона, задихана, озвіріла, божевільно рячачись, бігала від одного до другого, не відаючи, за кого вчепитись. І ось вибір зроблено. І тепер перед ним, біля могили матері, вже лежало тіло не ворога, а рідного брата. І кров, що цвіла на снігу біля мертвого стрийка Михайла, це була і його кров. І кров матері, яка їх родила в однаково тяжких муках, однаково недосипала над колискою і боліла серцем, коли врізали пальця. А тепер, у цю страшну хвилину, їй не судилося навіть востаннє закрити в синових очах холодні зимові небеса.

— Простіть мені, мамо, коли можете, і ти прости, — прошепотів, глянувши на брата. Нахилився над його тілом, поцілував у чоло, відтак склав Михайлові на грудях руки, обличчя накрив шапкою. Підняв автомати і, наче сліпий, подався до обійстя діда.

Село знову принишкло, вгрузло в сніги, і хати то переляканими й оторопілими, то здивованими й осуджуючими вікнами дивились йому вслід. А батько йшов, і весь час йому чувся в завиванні вітру безутішний плач матері біля церкви, і тіло аж ошпарював мороз.

Обхопивши голову руками, дід сидів за столом і помутнілими очима втупився в порожню пляшку з-під горілки. Коли увійшов батько, він навіть не глянув у двері. Батько постояв з хвилину мовчки і сказав глухо:

— Він лежить біля церкви. Похороніть його як людину, бо я цього не можу.

— Дуже тобі дякую, — проказав, не піднімаючи голови, дід. — Щасливої смерті діждався твій брат, коли навіть і стільки землі для нього не пошкодував, — обвів пальцем стіл. — За це варто йому було стерпіти великі муки на цьому світі. А я й того не заслужив. Забрав, Іудо, від мене всю землю, то й зариєш вітця свого як собаку, під чиїмось плотом. І то матиму велику честь, якщо ти, а не чужі люди закопають, — зайшовся воронячим сміхом дід.

Але батько вмить посуворішав і, натискуючи на кожне слово, відрубав:

— Я прийшов до вас, няню, тепер не радитись, як поділити землю між мерцями, а сказати, що син ваш лежить біля церкви. І поховайте його, прошу вас, як належить батькові, бо я цього зробити не можу.

— А-а-а, так воно, так, — промимрив дід і піднявся.

Накинув на себе гуню і вийшов надвір. Свіже дихання вітру трохи протверезило. Приперся до одвірка й зором натомленим окинув обійстя. Страшною пусткою, приреченістю й відчаєм несло від кожного дерева, колодязя, стайні, воріт. Навіть сніг лежав на подвір’ї якийсь мертвотно-блідий і пахнув тисячолітньою гнилизною. Дід натягнув глибоко на очі капелюх і дався, було, до стодоли. Та раптом зупинився вражений. Під вікном, на тому місці, куди стрийко Михайло у дідовому сні приповзав вовком і вив, сніг зовсім розтанув і шмат чорної, спеченої землі гаряче димів. Дід перехрестився і зі словами «Будьте ви всі прокляті!» повільно зайшов у сіни і поліз на горище.

Під стріхою, в темній закутині, намацав гріб і потягнув на середину. Старанно обтер павутину, пилюку… Труна чорно і зловісно засвітилась у темряві. Ось уже кілька років лежала вона тут, дочікуючись свого часу. Пастеляк замовив собі її після того, як отримав похоронки на своїх синів. Гибель дітей глибоко вразила діда і вперше заставила замислитись його над скороминучістю життя. Доти він ніколи не задумувався, що прийде час і все доведеться залишати… Завжди чувся при добрій силі, і життя бачилось йому безкінечним, неозорим… Коли й помирав хто, дід сприймав це за належне, що так мало і мусило статися, проте ніколи не допускав думки, що це може настигнути рано чи пізно і його. Бачив себе в цьому світі вічним, сильним і всевладним. Однак смерть п’ятьох синів потрясла, перевернула в ньому колишні устої. Все більше згадував пережите і чогось панічно боявся заглядати в майбутнє. Тоді і спало на гадку замовити загодя собі труну. І не будь-де, а в Будапешті. Майстри пропонували морений дуб, але дід, хоч і великі гроші довелось заплатити, настояв, аби гріб виготовили йому з тисового дерева — вічного. Навіть на тому світі він хотів різнитися від інших.