Дмитрий Кешеля - Помилуй і прости. Роман-покаяння

— А така вже совісна — билинку не підімне під себе, а щедра яка — до останньої краплинки віддасть у дійницю. А що вже добра й тямовита — діти на пасовиську пісні співають, то вона за ними повторює…

Проте вуйко Семен вперто ухилявся від подальшої розмови про достоїнства молочної чарівниці і перейшов помалу на справи буденні: як вродили у цьому році трави, чи не всю картоплю поварило у землі засушливе літо, чи не обіцяє теперішня спека сльотаву осінь і люту зиму.

Пастеляки, трохи захмелілі, особливо Калина, запально втягнулися в бесіду, виказували свої передбачення, гаряче сперечалися, кожен намагався довести, що він більше і краще тямить. І ось у самий розпал балачки вуйко Семен спритно, наче вправний рибалка, підсік бабу Калину:

— Багато ви натерпілися від корови… Мабуть, місця нема на тілі, де би синці не носили, чи правда, тітко Калино?

— Ой, і не говоріть! — розв’язала язик баба Калина. — Доки здою, п’ять разів відро переверне з молоком, чортиця. Най ся не приказує, в минулому місяці, як гепнула мене під ребра, три дні хрестом лежала в ліжку й не могла повернутися. А пастухи поженуть на пасовище — за всіма гониться, чорна біда. Ось хай вам чоловік скаже, що це — правда. Чи так, Васильку?

Але дід Василь, як засунув у рот курячу ніжку, так і остовпів із вибалушеними очима, перелякано дивлячись на бабу: здуріла чи який чорт до неї взявся.

— Ой, Васильку золотий, перебач… — зойкнула баба Калина й прикусила язик.

Напружена й неприємна мовчанка запанувала в хаті. Гості й господарі, відводячи один від одного очі, опустили погляди на підлогу. Першим отямився дід Василь. Схопив курячу ніжку й, хрустячи, навіжено почав молоти її разом із кісткою.

— Язик би тобі прилип до вух, босорканьо, — мовив із неприхованою злістю, запиваючи куряче м’ясо сливовицею.

— Та я, Васильку, забулася, — благеньким голосом заскімлила господиня. — Заплутали мені голову, тямку відняли, то й проговорилася.

— Йой-й-й! — замотав червоною від люті шиєю дід. — Святий ня ще побив з тобою!..

— О ґаздо, не переживайте дуже, — щиро порадив вуйко Семен. — Давайте поміркуємо разом, як бути. Лиш тепер чесно признайтеся: корову продали, бо дуже бодлива, так?

— Нічого не знаю, — відповів дід. — Корову я продав, гроші в мене…

— Вірно, все в порядку, — підбадьорив вуйко Семен, — гроші у вас, і мудро зробите, коли не віддасте…

— А я що з тим чортом буду робити? — ледь не плачучи, запитала Швайличка.

— Гроші я не віддам! — категорично заперечив дід Василь.

— Маєш правду, Васильку, не віддамо, не віддамо, — засокорила баба Калина, схопившись обіруч за пазуху.

— Марійко, не мішайся куди не просять, — мовив повчально вуйко Семен. — Я лиш хочу спитати. Хай чоловік правду скаже, а ми разом подумаємо, як бути, аби всім було на користь. То слухаю вас, ґаздо, корова справді така люта? — звернувся до діда Василя.

Господар ніяково прокашлявся.

— Дайте покій, такої сатани світ не видів, — відповів неохоче. — І що ми тільки не робили, до кого не звертались, — нічого не помагає: б’ється, буцає, бодає… А так корова дуже молочна, файна порода, молоко має сильне, самі пробували…

При цьому дід такими очима глянув на бабу Калину, що та ладна була перетворитись на макове зерня й гулькнути кудись у шпарину на підлозі.

— Но, — полегшено зітхнув вуйко Семен. — Цій біді можна дуже легко зарадити.

— Як, як? — в один голос озвалися Пастеляки.

— Дуже просто. Треба поворожити, і корова стане шовковою, як нею обернете, так буде стояти. У цій біді я багатьом поміг.

— Ну, але як? Як поворожити? — розбурхався дід. — Що для цього треба — нічого не пожаліємо.

— Ой так, так, Васильку, нічого не пошкодуємо, — вже почала співати й баба Калина.

— Ходімо лиш надвір — там усе й побачите, — щиро запропонував вуйко Семен.

Господарі й покупці заспішили до корови. Чорнуля, прив’язана до груші, за цей час уже вибила ратицями довкола себе глибокий круг і тепер обдирала рогами з дерева кору.

— Ну, видите, сатана, що робить? — зраділо вигукнула баба Калина й одразу затнулася.

Вуйко Семен тим часом розпоряджався:

— Ти, Швайличко, стань збоку. А ви, ґаздо, беріть корову за роги і тримайте міцно, скільки лиш маєте сили.

Дід Василь, крадучись, підійшов до дерева і, ласкаво приговорюючи до корови, блискавично схопив її за роги. Чорнуля пробувала вивільнити голову, але дід, надувши на шиї жили, держав так міцно, що здавалося, опинись у цю мить в його обіймах десять драконових голів — навіть не писнули б.