Алекс Грей (Нижегородов) - Одержимість

— Далеко ще? — раптом запитала Аня.

— Ось, Аліканте проїжджаємо, ще трохи, не переживай, встигнемо, ще будемо чекати.

— Будемо? Ти будеш чекати зі мною? — здивувалася вона.

— Ну а що? У мене час є, не кину тебе одну вночі на розтерзання диким мучачо. — пожартував Алекс, але вона якось не прореагувала. Тоді він продовжив вже серйозно. — Ще кілометрів сто шістдесят, це якщо їхати по прямій, якщо по узбережжю, то всі двісті.

— Давай вздовж моря, якщо ти не проти, я компенсую тобі ці сорок кілометрів.

— А казала, що з математикою туго. І як же ти мені компенсуєш? — засміявся Алекс, але Аня не прореагувала на його жарт. — Якщо чесно, то я і так вже їду по цій дорозі. Просто не хочеться зайву годину сидіти в аеропорту. До речі, може, зупинимося? Ти кави не хочеш? — він не почув відповіді, лише у темряві, у світлі зустрічних фар помітив легке негативне кивання головою. Він розумів, що після такої розповіді, після таких спогадів і переживань, напевно, важко ось так одразу перебудуватися і почати говорити і думати про щось інше. Слухаючи її, він сам багато чого згадав зі свого життя, дещо намагався зпівставити, дещо, навпаки, намагався змоделювати, як би він вчинив у тій чи іншій ситуації. Але у кожного своє життя, і навіть з самої відвертої розповіді неможливо відтворити картину реальності, якщо ти сам не був учасником тих подій.

— Слухай, Аню. — запитав Алекс. — А ось, якщо б він приїхав до тебе або, ну скажімо, тобі б прийшли документи з візою і переведення в австралійський універ, ти би що вирішила?

— Я не знаю, я багато думала і намагалася уявити собі той момент. Перший час я постійно чекала від нього дзвінка, я готова була кинути все і летіти туди, я була впевнена, що ніяка курка не зможе нам перешкодити, якщо я буду поруч з ним. З роками я, звичайно, більш тверезо дивилася на речі, і усвідомлювала, що, швидше за все, вже не буде так, як раніше, та що там… Вже не буде взагалі нічого. Але, знаєш, що найцікавіше, я ніколи не ненавиділа його за його зраду. Та я, якщо чесно, і зараз люблю його. Це не проходить. Десь у глибині душі, не дивлячись ні на що, ще живе почуття, від якого іноді кидає в тремтіння. Навіть, коли я виходила заміж, коли мене запитали, чи готова я…, чи буду я в радості і в горі…, і що поки смерть не розлучить нас… Ось, знаєш, навіть коли треба було сказати «Yes, I do», я думала не про свого майбутнього чоловіка, а про те, що готова була прожити з Вадимом все життя, і мені зовсім не треба було б цього «Yes, I do»… Але він зник, чому, я не знаю. Я завжди довіряла йому, тому, втішаю себе тим, що він просто вирішив, що так буде правильно. А більше я нічого не хочу знати і думати, розумієш? Тому і кулон не знімаю ніколи. Це не пам'ять про нього, як ти думаєш, це пам'ять про те літо, про ті часи, коли я стала іншою, коли я була одночасно двічі, як він говорив, одержимою. Одержима живописом і одержима ним самим. Психіатри б пораділи за мене, могли би і дисертацію написати. — вона слабо посміхнулася. Алекс не бачив її посмішки, але він просто знав, що вона посміхається. — А ще, я тобі хочу сказати, що, навіть, знаючи фінал нашої історії, якби доля дала мені ще один шанс і повернула б мене назад, те літо, то я не вагалась би ані секунди, і пройшла би цей шлях знову, аби бути з ним хоч якийсь час. Просто таке неможливо забути. І, ще, знаєш, от я тобі розповідаю, а в цьому немає ніякого сенсу. Бо, тут ти чи зрозумієш мене повністю або, навпаки, покрутишь пальцем біля скроні і подумаєш, ну і дура… І, в якійсь мірі ти будеш правий, бо мені пощастило дізнатися, що таке справжнє щастя, хоч воно виявилося і не вічним.

— На рахунок щастя… У кожного з нас своє поняття щастя, хтось щасливий від того, щзо живе в картонній коробці, а хтось глибоко нещасливий, хоча йому вдалося стати великим і знаменитим. У мене друг працює лікарем в клініці для душевнохворих…

— В «дурці», чи що? — перебила його Аня.

— Ну, так, в «дурці». Так ось, коли я з ним спілкуюсь, то підозрюю щось недобре, ніби всі ці психічні хвороби передаються повітряно — крапельним шляхом. Але мова не про нього зараз. Просто я бував у нього часто в клініці і спостерігав за цими, як їх називають, хворими. І, повір, багато з них виглядають набагато щасливішими, ніж більшість з нас. Вони живуть у своєму світі і їм добре. Вони не в курсі, що відбувається в політиці і економіці, їм наплювати на зміну курсів валют і на біржові лихоманки. Нехай вони і мають якісь відхилення, але вони щирі у своїх намірах. Не всі, звичайно, але тим не менш. Ось і твій терапевт сильно переживав за тебе, намагаючись записати тебе в хворі. Для нього твоя одержимість — це теж хвороба, тому що він сам ніколи не був одержимий нічим. Він, можливо, просто традиційно закінчив інститут, влаштувався на роботу, можливо, навіть, що він би хотів стати хірургом, але розприділили його в психіатричну клініку, ось він і повинен спілкуватися з неврівноваженими. А, от, якби він сам був хоч чимось захоплений по-справжньому, як ти, наприклад, то, швидше за все, ви б знайшли з ним спільну мову. Адже і в одержимості можна бути щасливим. — Алекс закінчив говорити і подивився на Аню. Та слухала дуже уважно, не перебиваючи, лише злегка похитувала головою.