Лю Цысинь: Темний ліс

Тож, звільнивши пам'ять від надлишків інформації, мураха ввійшла в лабіринт. Після серії звивистих поворотів вона отримала у своїй просто влаштованій уяві вигляд цього лабіринту: «墓» — mù, китайський ієрогліф «могила». Позначки вище мали куди простіший вигляд, проте, щоб їх опанувати, мураха мала знову звільнитися від зайвого знання. Тож вона забула «墓». Наступним виявився чудовий лабіринт із самих ліній, який так нагадував черевце мертвого цвіркуна, знайденого мурахою нещодавно. Його вигляд був простим і витонченим: «之» — zhī, присвійна частка. Ще вище на мураху чекали два інші варіанти лабіринтів. Перший мав дві ямки, подібні до крапель, і знову черевце: «冬» — dōng, китайський ієрогліф «зима». Другий був поділений на дві частини й мав вигляд: «杨» — yáng, що китайською означає «тополя». Саме цю форму й запам'ятала мураха з усієї подорожі. Інші цікаві фігури, які зустрічалися раніше, геть забулися, стерлися з пам'яті.

— Професоре Є, з точки зору соціології як науки ці дві аксіоми цілком слушні й доречні… Але ви так швидко їх виголосили, ніби підготувалися заздалегідь, — з подивом промовив Ло Цзі.

— Я розмірковувала над цим більшу частину свого життя. Проте вперше ділюся з кимось своїми думками. І справді не знаю, навіщо це роблю… І ще одне: для розвитку космічної соціології як науки вам потрібно вивести з цих аксіом два наступні важливі визначення: ланцюги підозр і технологічні вибухи.

— Ви можете пояснити мені ці незвичні терміни?

Є Веньцзє швидко глянула на годинник:

— Не маю більше часу. Та й ти достатньо розумний, щоб самотужки пояснити ці визначення. Тож почни з двох проголошених аксіом і здобудеш славу Евкліда космічної соціології.

— Який з мене Евклід? Але я запам'ятав ваші слова і спробую зробити все, що від мене залежить. Якщо знадобиться допомога, звернуся до вас.

— Побоююсь, що такої нагоди може більше й не трапитися… Але ти можеш і просто забути все, про що ми говорили. У будь-якому разі я виконала свій обов'язок. Що ж, Сяо Ло, мені час іти.

— Бережіть себе, професоре Є.

Є Веньцзє зникла у сутінках, попрямувала на зібрання своїх прибічників.

Бура мураха й далі сходила вгору каменем, аж поки не досягла круглої заглибини, де під слизькою поверхнею ховалося складне зображення. Примітивна нервова система не давала мурасі змоги опанувати аж такий складний об'єкт, проте вона могла відчути його форму. Відчуття прекрасного виявилося таким само всеосяжним, як це було з формою «9». Неможливо уявити, що мураха змогла розпізнати частину зображення — очі. Відчуття чиїхось очей завжди викликало в неї неспокій, бо очі різних істот означають здебільшого небезпеку. Проте цього разу все було інакше — відчуття занепокоєння не з'явилося. В очах не було життя… Мураха цілком забула про того, кого звали Ло Цзі, хоча він і досі був близько. Вона завмерла перед неживими очима. Аж ось гігант видав звук, який вивів комаху із заціпеніння. Мураха вилізла з круглої ямки й попрямувала до вершечка. Вона не мала страху висоти, не боялася впасти додолу. Її багато разів зносило вітром і зі значно вищих шпилів, та це не завдавало жодної шкоди. А без страху висоти не можна відчути захвату височінню.

Біля підніжжя плити павук, якого Ло Цзі змів букетом, узявся старанно відбудовувати павутиння. Приклеївши один кінець прозорої нитки до каменю, розгойдуючись, мов маятник, спустився нею до землі. Повторити ще три-чі — й основа для павутиння готова. Можна десять тисяч разів зруйнувати його тенета, й він десять тисяч разів старанно все відтворить. Без роздратування, відчаю, захоплення своєю справою, як це й відбувалося сотні мільйонів років до того.

Ло Цзі постояв ще якийсь час, але згодом і він пішов геть. Коли вібрації землі припинилися, бура мураха спустилася додолу іншим боком плити, поспішаючи назад до мурашника, щоб повідомити про місцезнаходження мертвого цвіркуна. Зорі вже густо висіялися в небі. Біля підніжжя моноліту бура мураха й павук знову відчули присутність одне одного, але спілкування так і не відбулося.

Ані бура мураха, ані павук не знали, що вони разом із далеким світом, який уважно прислухається до всього, виявилися єдиними свідками народження аксіом нової науки — космічної соціології.

Раніше, пізньої ночі, Майк Еванс стояв на носі «Судного дня», який під світлом зір ковзав водами Тихого океану, що видавалися гігантським відрізом чорного сатину. Еванс полюбляв розмовляти з цим віддаленим світом саме вночі, на тлі зоряного неба, розлитого чорнила над безоднею океану, бо рядки інформації від софона, що з'являлися на сітківці ока, мали особливо мальовничий вигляд.