Лю Цысинь - Темний ліс

Цієї миті фари зустрічного автомобіля освітили заднє сидіння, й дитина, ненароком озирнувшись, упізнала Ло Цзі та закричала:

— Та це ж він, Обернений!

Батьки разом обернулися до нього, й Ло Цзі не залишалося нічого, крім зізнання.

Цієї миті зазвучали перші акорди «Дерева глоду».

Чоловік зупинив автомобіль і холодно мовив:

— Забирайтеся геть.

У погляді матері тепла також було не більше, ніж у дощі пізньої осені.

Ло Цзі не поворухнувся. Він хотів дослухати пісню.

— Будь ласка, вийдіть із машини, — ще раз повторив чоловік. Ло Цзі легко прочитав у його очах: «Те, що врятувати світ неможливо — не ваша провина, але ваш не-пробачний гріх — вселити, а потім убити останню надію».

Ло Цзі мусив вийти під дощ. Слідом із салону вилетіла і його сумка. Коли автомобіль почав віддалятися, Ло Цзі пробіг за ним ще трохи, сподіваючись почути бодай невеличкий фрагмент пісні, але «Дерево глоду» разом із машиною розтануло в холоді дощової ночі.

Роззирнувшись, Ло Цзі побачив, що стоїть на околиці старого міста. Звіддаля темніли висотні будівлі минулих часів, вдивляючись у темряву й дощ самотніми очима кількох засвічених вікон. Ло Цзі перейшов дорогу й сховався від дощу на зупинці, де майже годину чекав на безпілотний автобус потрібного маршруту. Салон виявився майже порожнім — шестеро чи семеро людей сиділи нарізно. З вигляду всі вони були пробудженими, які мешкали в старому місті. Пасажири не розмовляли, мовчки абсорбуючи похмурість цієї осінньої ночі. Подорож минала спокійно, аж поки хтось не впізнав у ньому Оберненого й усі пасажири одноголосно заявили про бажання висадити Ло Цзі в чистому полі. Він зауважив, що сплатив за проїзд і має повне право їхати далі. У відповідь сивий дід дістав дві монети, які були вже неабияким раритетом, і пожбурив йому під ноги. Зрештою загальними зусиллями його таки випхали з автобуса на шосе.

— Обернений, навіщо тобі лопата? — запитав один із пасажирів, вистромившись із вікна автобуса, що вже від'їжджав.

— Викопати собі могилу, — відповів Ло Цзі й викликав сміх у салоні.

Ніхто не здогадався, що він сказав правду.

І далі дощило. Тепер зупинити попутну машину годі було й сподіватися, але, на щастя, він уже був недалеко від кінцевої точки своєї подорожі. Ло Цзі підхопив сумку й пішов уперед. Приблизно за півгодини звернув із шосе на путівець. Коли ліхтарі вздовж шляху залишилися позаду, довкола запанував суцільний морок, тож Ло Цзі дістав із сумки ліхтарик, аби хоч приблизно бачити, куди ступає. Дорога давалася щораз важче: в черевиках хлюпала вода, він кілька разів падав і тепер із ніг до голови вкрився шаром багнюки. Довелося дістати лопату з сумки й скористатися нею як ціпком, аби бодай якось просуватися вперед. Попереду не було нічого, крім дощу з туманом, але він знав, що за великим рахунком йде у правильному напрямку.

Проблукавши ще годину, Ло Цзі дістався кладовища. Половину території місця вічного спочинку вже занесло піском, друга половина ще залишалася доступною, бо розташовувалася на пагорбі. Він брів уздовж рядів надгробків, освітлював їх ліхтариком, пропускаючи монументальні пам'ятники та вдивляючись у написи на простих похованнях. Дощова вода в заглибинах плит відбивала світло ліхтаря, немов очі тварин, що блимають у темряві. Ло Цзі бачив, що це поховання докризової епохи — ХХ — початку ХХІ століття; цим людям пощастило, бо вони вважали, що їхній світ існуватиме вічно.

Ло Цзі не надто сподівався відшукати потрібну могилу, проте знайшов її навдивовижу швидко. Впізнав надгробок, навіть не прочитавши напису, й зважаючи на те, що відтоді минуло два століття, це справді здавалося неймовірним. Можливо, обмитий дощем могильний камінь не показав слідів часу, й слова «Могила Ян Дун» здавалися вибитими лише вчора. Поховання Є Веньцзє було поряд із доньчиним і не відрізнялося від нього нічим, навіть написом на плиті: тільки ім'я, дати народження й смерті. Це нагадало Ло Цзі про кам'яну табличку біля фундаменту «Червоного берега» — спробу радше забути, ніж залишити спогад. Два надгробки тихо й мовчазно стояли під нічним дощем, ніби чекали на появу Ло Цзі.

Знеможений, він важко опустився на могилу Є Вень-цзє, але невдовзі відчув пронизливий холод дощової ночі. Тому підвівся, підхопив лопату й заходився копати собі могилу поряд із похованнями матері й доньки.

Верхній намоклий шар ґрунту піддавався легко, але мірою заглиблення копати стало важче, траплялося багато каміння. Здавалося, він намагається довбати скельну породу. Ло Цзі відчув силу й безпорадність часу: можливо, за два останні століття нанесло тільки цей тонкий шар піску, а для створення пагорба, де зараз виднілися могили, знадобилася ціла геологічна ера. Він і далі копав як навіжений, лише зрідка дозволяв собі перепочити й незчувся, як промайнула ніч.