Эльфрида Елинек: Коханки

Основину для цих почуттів закладає ще школа. Прямий результат шкільного виховання уже в тому, що Паулі взагалі спадає на думку порівнювати кохання із бруньками, квіточками, травинками й зілинками.

Прямим результатом пожадливого читання журналів є те, що Паула пов’язує кохання з чуттєвістю. Слівце «сексуальність» Паула вже чула, але не зрозуміла, що воно означає.

Про те, що кохання тільки почасти пов’язане з роботою, ніхто особливо не згадує. Якби Паулу розбудити серед ночі, вона розкаже, як треба повивати й годувати дитину. А проте не знає, як запобігати вагітності.

Якби Паулу розбудили вночі і спитали, що для неї головне, вона сказала б, що це — справжнє почуття.

Паула чекає, що вибір зупиниться на ній, ось про що їй ідеться. Головне — те, щоб на неї припав вибір саме того, про кого вона мріє.

Паула ніколи не вчилася робити вибір сама, не вчилася сама ставити умови. Паула сприймає все у формі переживання, а не у формі діяльності. Найдужче, за що переживає Паула, це те, що одного разу вона може кинути «ні». Але занадто часто говорити «ні» теж не можна, — бо одного разу твоє «ні» викличе роздратування, і щастя промайне і вже ніколи у двері твої не задзвонить.

Іноді Паула ходить на танцмайданчик, коли там улаштовують свято. Іноді Паулу знову веде в ліс хтось із п’яних завсідників танцмайданчика. Ніхто не повинен їх бачити; коли ж ні, її ринкова вартість мало не зійде нанівець.

У лісі залицяльник мне її груди, чи — ще гірше — силкується запустити руку між ніг або ж хапає за дулу. Паула навчилася розбиратися, що за тип нишпорить у неї поміж ногами. Чи є в нього майбутнє або його нема і в заводі.

Чи перспективний це залицяльник або звичайнісінький роботяга?

Якщо це такий собі роботяга, то Паула не зв’яже з ним своє життя. Мозок Паули привчився функціонувати у таких випадках як комп’ютер. На виході бажаний результат: заміжня, двійко дітей.

Вона відбивається, лається, верещить, іноді п’яниця-спокусник заточується і простягається на землі. Інколи залицяльник валиться на землю, вгамовується й навіть засинає.

Іноді увивач удається до брутальності й сили.

Отже, недоста нерозважливо віддаватися почуттю, щойно кохання постукає у твої двері, — треба все як слід зважити заради подальшого життя, яке, буває, приходить пізніше.

Потрібно все зважити заради майбутнього, що на тебе чекає.

Майбутнє завжди пов’язане з іншою людиною, воно завжди залежить від іншого. Майбутнє звалюється на тебе мов град. А кохання, якщо воно взагалі приходить, — ударяє наче гроза. У найгіршому разі воно не приходить узагалі. Роботу кравчині доводиться робити самій.

Роботу кравчині доводиться робити самій.

Отже, Паула миттю повертає розумом, програмує, тільки-но черговий залицяльник розпускає руки. Нерідко понад усяку програму вона повниться відразою. Хай живе це почуття! Але Паула відразу його придушує. Як би не сталося так, щоб у своїй запопадливості вона незумисне не придушила в собі й кохання!

Паула рано навчилася розглядати своє тіло й усе, що з ним відбувається, як щось чуже, те, що належить не їй. Як інше тіло, певною мірою як іншу Паулу.

Все, що вона бачить уві сні, вся ніжність дістається головному її тілу, а побої, які перепадають їй від батька, дістаються іншій Паулі. Її мати за все життя не навчилася створювати собі інше тіло, ось йому, єдиному, і приходиться гірко, тому-то воно так сильно спрацювалося і майже всохло.

Треба тільки вміти себе підтримати. Треба тільки вміти собі якось допомогти! Якщо тобі заборонено мати хоч що-небудь, окрім роботи, коли інші увесь час з тебе користають, то саме й потрібно вміти собі допомогти.

Коли жінки говорять про своїх чоловіків, вони називають їх коротко: мій. МІЙ. Тільки так, а не якось іще, не «мій чоловік», а просто «мій». Кого не знають, тому, певно, кажуть: «мій чоловік». А з тутешніми вони завжди говорять: «мій». Паула бачить посмішки переможниць, коли мати або сестри говорять: «мій». Мабуть, це єдина можливість, коли переможені посміхаються, немов переможці. Паула мріє, що й вона одного разу скаже про хлопця «мій». Про свою роботу Паула ніколи не говорить уголос «моя». І подумки теж не говорить.

Робота наче відділена від людини, робота здебільшого обов’язок, тому вона дістається іншому тілу. А ось кохання — радість, відживлення, і тому воно дістається головному тілу.

Роботу терпиш, навіть якщо робиш її залюбки. Попри всю любов до своєї професії, Паула засвоїла, що робота — це завжди якийсь тяжкий обов’язок, який лише відлякує кохання, а не приманює його.