Джонатан Фоер - Все ясно

А тому, — газетна фарба перебивалася йому на пальці, і він читав про себе на собі ж, — тому що десять років — це надто довгий шмат часу.

Нам потрібно тікати, — писало натомість довкола дупла клена, — ми мусимо жити поза межами всього, окрім нас двох.

Що цілком можливо, — комбінував він із уривків новин, які кричали про неминучу війну, — це добра ідея у будь-якому випадку.

Мій дід відвів Дівчину-циганку до Сонячного Годинника й розповів їй про трагедію життя його пра-пра-прабабусі, а ще пообіцяв попрохати в неї допомоги, коли нарешті вирішить засісти за писання історії Трохимброду. Він також оповів їй про падіння Трохимового воза і про близнючок В., котрі першими побачили цікаву круговерть речей, що поволі підіймалася на поверхню ріки: он крутяться у вирі змії білих стрічок, подерта вельветова рукавичка з розпростертими пальцями, пусті котушки з-під ниток, делікатне пенсне, ягоди малини та аґрусу, шматочки лайна, нижня білизна, бульбашки з пробитого балона, кровоточать червоні букви на монаршій резолюції: «Волею, даною мені…» А вона чесно розповідала йому про жорстокість свого батька, показувала йому синці, котрі годі було сховати під одежею. Він пояснював своє призначення, своє покликання, свою приналежність до Вибраного Народу. Вона розказувала йому про той випадок, коли її дядько зґвалтував її, і про те, що от уже кілька років вона може мати дітей. А він розповідав їй, як мастурбував, ухопившись за свою мертву руку, переконуючи себе, що кохається з кимсь іншим. Вона сказала йому, що давно покінчила б із життям, якби вирішила так вчинити. А він розповів їй свою найчорнішу таємницю: що, на відміну від інших хлопчаків, він ніколи не переставав любити свою матір, його любов до неї з роками не маліла, і, будь ласка, не смійся наді мною і не думай про мене погано, але я б віддав усе на світі за один мамин поцілунок. Тоді Дівчина-циган-ка плакала, а мій дід питав її, що сталося, а вона не відповідала я ревную тебе до твоєї мами, я би хотіла, щоби ти мене отак кохав, ні, вона мовчала, а потім сміялася, мовляв, ото ж я дурненька — плачу. А потім вона сказала йому, що хотіла б, аби на скрижалях була записана ще одна заповідь: Не змінись.

Попри всі свої любовні зв'язки, попри всіх тих жінок, котрі роздягалися перед ним, лише глянувши на його мертву руку, у нього не було інших друзів, окрім неї, і він не міг уявити собі більшої самотності, ніж існування без неї. Вона була єдиною жінкою, яка могла б сказати, що знає його, за якою він справді сумував, коли її не було поруч, за якою він горював навіть тоді, коли вона ще була поруч. І вона була єдиною, яка хотіла його не лише через його руку.

Я не кохаю тебе, — сказав він їй одного вечора, коли вони обоє лежали голими в густій траві.

Вона поцілувала його і сказала у відповідь: Я це знаю. І я певна, що й ти знаєш, що я не кохаю тебе.

Та звісно, — відказав він, хоча подібні слова видалися йому доволі дивними — і не тому, що вона його не кохала, а що зважилася сказати про це вголос. Упродовж семи років, поки він займався коханням, він чув багато слів: вони злітали з вуст удів і дітей, повій, друзів сім'ї, мандрівників та зрадливих жінок. Жінки казали йому своє кохаю, коли він ще навіть не розтуляв рота. Чим більше ти любиш когось, — дійшов він до висновку, — тим, насправді, важче йому про це сказати. Його дивувало, що незнайомці на вулиці не спиняють одне одного вітальним «я тебе люблю!»

Мої батьки вже ладнаються до весілля, — сказав він одного разу.

Чийого? Твого?

Маю одружитися з дівчиною на ім'я Зося. Вона з нашої громади. Мені ж уже сімнадцять.

А ти її кохаєш? — запитала вона, не дивлячись на нього.

Йому довелося розбити все своє життя на друзки, прискіпливо оглянути кожен шматочок з усіх боків, як те роблять годинникарі, і скласти ту конструкцію заново.

Я її майже не знаю. Він уникав дивитися їй у вічі, бо, як і в Пінчера П., котрий жив на вулиці й був утіленням благодійності, роздаючи свої останні гроші злидарям, його очі зрадили б усе на світі.

І ти не збираєшся перешкоджати їхнім планам? — поцікавилася вона, малюючи по землі кола своїм пальчиком кольору карамелі.

У мене немає вибору, — відповів він.

Ну звісно.

На нього вона не дивилася.

У тебе почнеться таке щасливе життя, — сказала вона, — ти завжди будеш щасливим. Навіщо ти це робиш?

Бо ж тобі так пощастило. Та ти лише за крок до справжнього і нескінченного щастя.