Джонатан Фоер - Все ясно

У цій кімнаті була крихітна пічка, тумба для овочів і дерев'яний стіл. Саме за нього ми й сіли. Стільці було дуже важко відсунути, оскільки через ті ящики вільного місця майже не залишалося. «Дозвольте, я вам дещо приготую», — сказала вона, адресуючи всі погляди тільки на мене. «Да не треба, не турбуйтеся», — сказав Дєд. «То нічого, — сказала Августина, — але мушу сказати, що грошей у мене мало, тому м'яса нема зовсім». Дєд глянув на мене й підморгнув. «Ви любите картоплю з капустою?» — спитала вона. «Це просто люкс», — сказав Дєд. Він так радісно розсміявся, шо я не збрешу, як скажу, шо так він не сміявся з часу смерті моєї Бабки. Я навіть помітив, шо коли Августина повернулася, шоб дістати капусту з тумби, то Дєд непомітно розчесався кишеньковим гребінцем.

«Скажи їй, що я радий бачити її», — сказав герой. «Ми всі дуже раді вас бачити», — переклав я і випадково зачепив ліктем ящик НАВОЛОЧКИ. «Ви навіть не повірите, — продовжував я, — скільки ми вас шукали». Вона розпалила вогонь у печі й почала готувати їжу. «Розпитай її про все, — обізвався герой, — я хочу знати, як вона зустріла мого діда, і чому вона вирішила його порятувати, і що сталося з її родиною, і чи вона бачилася з моїм дідом після війни. Запитай, — продовжував він пошепки, — чи були вони закохані одне в одного». — «Повільніше», — відповів я, бо не хотів, шоб Августина зробила якусь гидоту. «Ти дуже добра, — сказав їй Дєд, — запросила нас зайти, готуєш нам їдло. Ти дуже добра». — «Та, ви ще добріші», — відповіла Августина й зробила те, чого я зовсім не сподівався. Вона подивилася на своє відображення у вікні над піччю, я впевнений, шо вона зробила це, шоб побачити, як вона виглядає. Це тільки моє припущення, але я впевнений, шо воно правильне.

Ми дивилися на неї, ніби від неї залежали увесь світ і майбутнє. Коли вона розрізала капусту на декілька частин, герой постійно крутив головою туди-сюди, слідкуючи за ножем. Коли вона кинула ті шматки капусти на сковорідку, Дєд усміхнувся й поклав руку на руку. Я ж узагалі не міг від неї відвести очей. У неї були тонкі пальці й довгі руки, її волосся, як я вже згадував, було теж зовсім біле. Його кінчики торкалися підлоги й підмітали звідти бруд і пил. її очі важко було розгледіти, тому шо вони були глибоко посаджені на обличчі, але коли я приглядався тоді, як вона дивилася на мене, то бачив, шо вони блакитні й блискучі. Саме по очах я зрозумів, шо вона і є та Августина з фотки. І дивлячись їй в очі, я був певен, шо це вона врятувала героєвого діда і ше, можливо, багатьох інших людей теж. Я уявляв собі, як дівчинка з фото перетворилася в жінку, яка отут ходила перед нами по кімнаті. Кожен день поставав переді мною, як окрема фотографія. Усе її життя розгорталося, як книга з фотокартками. Одна з них зображала її і героєвого діда, а остання — її і нас усіх.

Коли їжа після багатьох хвилин очікування була вже готова, вона принесла її нам на стіл, давши кожному окрему тарілку, а собі тарілки не взяла. Одна з картоплин впала на підлогу — БАЦ! — всі ми розсміялися з різних приводів, які витонченому авторові пояснювати не годиться. І тільки Августина не засміялася. Напевно, їй стало дуже незручно, бо вона довго ховала від нас своє обличчя. «З вами все в порядку?» — запитав Дєд. Але вона не відповідала. «Все в порядку з вами?» Несподівано вона обернулася до нас і сказала: «Ви, напевне, стомилися з дороги?» — «Ну, так», — сказав Дєд і відвернувся, ніби знітився, хоча я і не зрозумів, чого тут знічуватися. «Я можу піти на базар і купити вам чого-небудь холодного попити, — сказала вона, — „Кока-Коли" там або ще чогось». — «Ні, не треба, — сказав Дєд з такою поспішністю, ніби він боявся, шо вона піде й не вернеться, — не треба, ви і так до нас дуже щедрі. Посидьте з нами». Він енергійно відсунув стілець від столу й зачепив ящик МЕНОРИ/ ЧОРНИЛА/ КЛЮЧІ. «Дякую», — сказала вона. «Ви дуже красива», — сказав Дєд, і я думаю, шо ні я, ні він сам не сподівалися, шо він це скаже. На хвилину зависла тиша. «Дякую, — знову сказала вона й відвела очі від його погляду, — це ви

щедрі». — «Але ж ви дуже гарна», — наполягав Дєд. «Ні, — сказала вона, — я не красива». — «Я теж вважаю, шо ви красива», — втрутився я, і хоча я теж не сподівався такого сказати, але і не пошкодував про це. Вона була така красива, ніби хтось, кого ти ніколи не зустрічав, але завжди мріяв зустріти, хто надто хороший для тебе. А ше я помітив, шо вона дуже сором'язлива, їй було незручно дивитися на нас, і тому вона постійно ховала руки в кишені. І ше я вам скажу, шо коли вона дивилася на нас, то ні разу на всіх, а тільки на мене.